Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 116

— Благодать! — захоплено ляснув себе по стегнах Бурлака. — Точнісінько, як у нас під Рязанню: і трава та сама, й ліс майже такий. І звірина вся, кажуть, схожа, еге ж, Стасе?

— Схожа, — похмуро кивнув Стас. Він запхав руку в кабіну рафта, намацав на панелі потрібний тумблер, увімкнув. — Радіомаяк. Перевірте, нічого не забули?

Його супутники заперечно похитали головами, пригнічені сухим тоном еколога. Стасові стало ніяково за свою похмурість, і він вирішив їх підбадьорити.

— Що ж, коли так… — він з силою захряснув дверцята, — то з початком сафарі вас. Звідси підемо пішки. До річки неблизько, кілометрів двадцять п’ять, витримаєте?

«Важливі фігури» зраділи мов школярі, до яких уперше дружньо звернувся строгий учитель.

— Витримаємо! Ми народ бувалий!

— Ну, раз бувалий, то в дорогу! — Стас підморгнув їм, закинув за плечі рюкзак і зробив крок у ліс.

Ліс справді був вражаюче схожий на земній. Тягнули наввипередки до сонця свої зелені крони дерева; вузлами і зморшками колодовбилася на стовбурах потріскана шорстка кора; виглядали з ґрунту товсті пружні пальці кореневищ. Пахло чи то сирою деревиною, чи то грибами. А під ногами похрускувало лісове сміття.

Йти було неважко, ліс виявився не надто густим, ґрунт — достатньо сухим і твердим, і більшу половину шляху вони пройшли без зупинок, час від часу перекидаючись жартами, короткими зауваженнями. Відтак стало жарко, і розмови припинилися. Рюкзаки, що досі майже не відчувалися, помітно поважчали.

Стас подумав, що наразі його екскурсанти тримаються добре. Схоже, обидва були справді непоганими ходоками, вміли і пожартувати і помовчати коли треба. Жоден з них не запитав, чи далеко ще, — значить, уміють, хоч і начальники, бути веденими. Непогані хлопці. Коли б не ці обставини, він міг би з ними, далебі, подружитися. Трясця, і навіщо він лише погодився. Ну, не лежить серце до цього вимушеного полювання, і все тут. Як себе переконував: мовляв, нічого страшного, парою качок менше стане — їх до нього десятками відстрілювали. І, незважаючи на всі самовмовляння, все ж відчував себе паскудно. Чому, він знав: він порушив свій службовий обов’язок — замість того щоб охороняти, вів убивати.

Коли за черговою, напевно, стомільйонною на їх шляху галявиною блиснуло блакитне лезо річки, Стас чи то прохрипів, чи то прокашляв: «Прийшли…»

Не зображаючи більше невтомних, Грауфф і Бурлака скинули рюкзаки і тут-таки розтягнулися де стояли. Стас улігся під дерево, ноги закинув на свій рюкзак, а голову прилаштував на кореневищі. Всі троє лежали й мовчали, насолоджуючись відчуттям дивовижної легкості в тілі, порівнянної хіба що з відчуттям невагомості.

Повністю розслабившись, Стас кожною клітинкою вбирав благодатний кисень, який весело й завзято розносила по тілу кров, до цього стиснута в судинах перенапруженими м’язами. Його підопічні лежали із заплющеними очима і блаженно сопіли. Обличчя загострилися, осунулися. У Грауффа борода почала розповзатися по щоках сивою щетиною. На чолі в Бурлаки чорніли патьоки — видно, розмазав брудними руками піт.