Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 3

Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, — йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, — смикнув віжки і рушив у напрямку порту.

Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.

Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.

Латунний дзвіночок, підвішений знадвору, розігнав недільну дрімоту в конторі, і служник, молодий хлопець, що сидів за кривоногим столиком у кутку приміщення, скочив на ноги.

— Де кір Якомакі? — спитав відвідувач.

Хлопець, не відповівши, кинувся до бічних дверей і крикнув кудись угору по сходах:

— Кіріє!.. Кіріє!..

Під важкою ходою заскрипіли сходи, і перед гостем постав сам кір Якомакі в атласних капцях із загнутими носками, в чорній святковій свитині із золотою прошвою, в підбитій соболиним хутром, в одній руці він тримав чотки, а в другій — довгий ебеновий цибух, якого Антон уже бачив минулого разу.

— Прошу вибачити, кіре Якомакі, якщо я завадив вам, — почав він, дивлячись на цибух і на чотки. — Я вже був у вас торік у листопаді. Чи нема новин за цей час про П'єра Ваяна або про його корабель?

Кір Якомакі здивовано глипнув на нього, як дивляться на божевільного, потім звів руки до неба, а кущуваті вуса настовбурчились на повному, гладенько виголеному обличчі, видаючи роздратування, яке він, людина терпляча й добре вихована, намагався приховувати.

— Ти питаєш про той баркас, який загинув п'ять років тому під час війни? Постав на ньому хрест, як це зробив і я!

Купець узяв з полиці давню реєстрову книгу, розкрив її і ляснув долонею по пожовклій від часу сторінці.

— Глянь сюди! — сказав він. — Товар вирушив із Стамбула третього квітня одна тисяча вісімсот сімдесят сьомого… Маслини, олія, рис, кава, апельсини, лимони — сім вагонів… То щастя, що воно не оплачене, інакше я пішов би з торбами!

І, показавши на дві перехрещені лінії на списку неодержаного товару, кір Якомакі знову підняв до неба чубук та чотки:

— Постав хрест, братику, як це зробив і я!

Антон Лупан не сподівався іншої звістки, але він не міг так просто поставити хрест на житті людини, як це зробив кір Якомакі на семи вагонах товару, що затонули в Чорному морі або їх викинуло хтозна-де на берег.

Вийшовши з контори кіра Якомакі, Антон швидко подався Князівською вулицею в порт, слушно розміркувавши, що візник не чекатиме надто довго.

Була неділя, година друга по обіді, і багато міських жителів упереміж із слугами, з солдатами у піхотній формі, з залізничниками та з дітьми ішли туди, звідки чувся галас.

За кількасот метрів ліворуч відкрився велетенський пустир, простилаючись аж до моря. Тут високо здіймалися в небо гойдалки, мов літаючі риби, поволі підіймались і м'яко опускались полиці чортового колеса під настрашені або втішні вигуки публіки. У натовпі метушилися продавці лимонаду, медяників, фісташок, халви й рахат-лукуму.