Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 5
Раду Тудоран
Власник ятки криво подивився на глядачів, зиркнув на жінку, теж скрипнув зубами, але не мав що вдіяти.
І так під радісні вигуки дорослих і дітей після пострілів упали заєць; олень, кабан, лисиця, почав рухатись човен по озері, а пожежник привітав присутніх помахом пожежного шланга.
Коли впала десята фігура, люди почали кричати:
— Приз, пане! Приз!
Власник ятки нагнувся до скрині в кутку, підняв віко, витяг звідти гіпсову статуетку, яка зображувала чи собакововка, чи дике порося, і з досадою поставив на прилавок.
— Ну, а тепер геть звідси! — гаркнув він.
Але натовп запротестував, і власник вимушений був поступитися.
— Перепілку, дядьку! — закричали діти. — Прачку!.. Садівника!.. Овечку й барана!..
Стрілець збив усі цілі підряд, не промахнувшись жодного разу. Вусата жінка кудись зникла й не з'являлася більше.
Після десяти пострілів стрілець одержав ножик з багатьма лезами, на якому локомотив випускав дим із труби. Потім ще десять пострілів — і всі фігурки були збиті.
— Пол! Пол! — закричали люди.
Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.
— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!
Натовп почав ревти:
— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…
І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…
Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.
Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…
— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.
Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.
— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.
Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.
— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!
Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.
Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:
— Як тебе звати, хлопче?
Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.
— Ієремія, — відповів довірливо.
— А мене Антон Лупан.
— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?
— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.
— Справді?! — Ієремія прикинувся здивованим. — А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…
— Де ти навчився так добре стріляти? — спитав Антон.
— У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…
При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.