Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 2

Але на відміну від усіх капітанів світу, кір Яні курив не люльку, а сигари, мов лорд чи великий купець, на подив портових роззяв. Не зважаючи ні на кого, він пихкав собі й отримував двоє задоволень одразу — від куріння й від жування, бо поки половина сигари згоряла, другу половину він зжовував, смакуючи гіркий тютюн.

Ось і зараз капітан димів сигарою й жував її водночас, не випускаючи стерна з рук, а вітер підхоплював дим і ніс його до кубрика, де він перемішувався з клубами диму, що виходив з люка. Весь екіпаж смажив під палубою на вугіллі придбаного в Тулчі справжнього доброджського барана, ніжного й жирного, яких не знайдеш навіть у Стамбулі. Це був уже двадцять перший за нинішній рейс, і кір Яні, який оплатив їх усі, ледве стримувався на саму згадку про них.

Зате одна думка втішала його — на носі судна, зіпершись ліктями на парапет, незрушно стояв незнайомець, випадковий подорожній, і кір Яні не міг відвести очей від його потилиці. Поряд із ним на голих дошках палуби розвалився якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, з торбою за плечима, затиснувши поміж колін мушкета — спав, чи тільки дрімав, чи внюхувався в запах смаженої баранини.

Ці люди не були членами екіпажу, отож треба пояснити їхню появу на «Пенелопі».

Того дня, коли «Пенелопа» пришвартувалася до старого молу в Галаці і капітан вирішив затриматися тут до завтра, бо в нього були справи до співвітчизників у місті, бухарестський поїзд привіз по недавно відкритій новій лінії і висадив на ще не добудований перон одного пасажира. Це був чоловік років тридцяти чотирьох, трохи вищий середнього зросту, з чорними іскристими неспокійними очима, з каштановим волоссям, з різкими рисами обличчя.

На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.

— Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!

На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:

ANTON LUPAN

ingenieur

— Куди нести скриню, пане? — спитав один із носіїв.

— Знайдіть повіз — і в порт. А я прийду туди пізніше, — розпорядився подорожній.

Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.