Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 97
Віктор Тимчук
За це відповісте, відповісте перед правим судом.
Да, товаришу Білокрил, ми Вам допомогли вийти р люди, та справжньою людиною не зробили. Не виховали основного — чесності, справедливості. У Вас їх нема.
Я ніколи не забуду, як ми сиділи з Вашим батьком на випускному вечорі і він казав: «Розумію — ви синові зробили багато, за це спасибі, я просив його: будь вдячний учителям, які зробили тобі стільки добра!» Це слова Вашого батька. І я їх не забула. А Ви, товаришу Білокрил, забули.
Отак!
Ще одна порада Вам: пишіть нариси справедливі і художньо оформлені. А то бачите — написали неправду. Це ми доведемо і на Ваш нарис напишемо інший «нарис».
Поки що не прощаємося.
Учіться жити і думати своєю головою, а не тим, що Вам можуть розказати дівчата, та ще дівчатка непевної поведінки». Це вже натяк на Надю Панченко, яка завагітніла від Василя Закревського і народила дитину до шлюбу. Про цю історію, яка прошуміла на весь мій рідний Яромирський район, я написав нарис. Його похвалили в редакції, надрукували. Були хороші відгуки і читачів.
І раптом — критика!
Що й казати: вік живи — вік учись. Ось до чого може привести необережне слово, необдумано висловлена фраза. Абзацові про сцену в райкомі комсомолу я не надавав особливого значення. Я, власне, його вигадав для художньої правди. А він, виявляється, прикро когось вразив.
Неприємно на душі, гидко й кисло.
І вже, мабуть, нічого не можна поправити. Слово — не горобець, надто надруковане, тиражне…
Уранці сьогодні прокинувся, глянув у вікно — вже осінь надворі. Біля будинку клен жовтіє, як воскова свічка, вгорі — небо у сивих вовняних ковдрах.
Осінь веде по Славгороду за руку негоду, зриває листя з дерев, мрячить дощик.
Перехожі кутаються в плащі, піднімають над головами кружала парасольок.
— Люди добрі, чи не пустите погрітися? — постукав я до Олі в кімнату.
— Заходь — будеш гостем.
На ліжку в неї лежав розгорнутий фотоальбом.
— Хочеш побачити мого фраєра? — лукаво повела очима. Очі заіскрились-заіскрились…
— Гадаєш, мені буде дуже приємно?
— Отже — не хочеш?
— Ні.
А сам думав: хто він, що він? І з якою метою вона завела мову про «фраєра»: щоб я наполегливіше добивався її взаємності чи облишив будь-які наміри? Хіба розгадаєш. Чи, може, вона нічого не мала на увазі — просто так, несамохіть вийшло все?
Ні, тут щось є.
Як бути? Нічого не ясно.
А хлопці ж мені трохи заздрять.
Цап-Цапенко сказав, що вони тільки язиками плескали та вухами ляпали, дивлячись на Олю — милу, симпатичну Олю, а я одразу закрутив роман.