Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 96
Віктор Тимчук
Парадокс: я заздрив Білену, а він заздрить мені, нам, селюкам.
Тільки переступив поріг гуртожитку на вулицю — назустріч Оля. Вона лише сьогодні приїхала.
— Привезла яблуко? — запитав я її замість привітання.
— Слово леді…
— Яке яблуко, яке яблуко? — почали допитуватись хлопці.
— З райського дерева, — сказала Оля.
— Ой, дивись, Олю, не спокуси Юрія!
— Я ж не Єва.
— Всі ви, дівчата й жінки, від неї…
Оля квапилась. І мені здалося, що вона в чомусь хитрує.
Одержав гонорар за нарис у журналі. Сто карбованців! Це три стипендії. Стільки грошей я ще ніколи не мав.
Купив Олі коробку найдорожчих цукерок, запросив у театр.
Ішли центральною вулицею. Потік машин, потік людей. Здається, разом з ними рухаються і дерева, магазини, кіоски. Кругом вогні, вогні… І вони ніби пливуть… А під ними пропливають пари. Я теж спробував торкнутися Олиного плеча. Вона м’яко відсторонилася.
— Я нудна людина, Юрію, — пояснила згодом своє небажання бути схожою на ті пари, що в обнімку тінями снували тротуарами. — Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.
— Як мені знайти шлях до твого серця? — продовжив я награно цю розмову.
— Навіщо?
— Аби розтопити кригу. Кажуть, у Австрії є школа залицяльників. І практика в них буває. Поступити б туди!
Жартував, а в свідомості, наче підстрелений птах, тріпотіла думка:
«У неї є він».
Ще з’їхалися не всі. Лише вчора прибула Варя: змарніла, втомлена.
— Що з тобою? — поцікавився я.
— Хворіла.
Хворіла… А ще більше, мабуть, побивалася за Віталієм.
Досі нема Миколи Слободяна і Грицька Розбишаки. Після практики вони подорожували по Україні, потім збиралися відвідати «з дружнім візитом» Кавказ. Вілен Кобзар бачив їх в одеському аеропорту: хлопці вантажили чемодани на літак, що мав летіти на Єреван.
Небо синє й високе, як у віршах, хмари білі, наче ви прані простирадла. Сонце вщерть заливало Славгород дарувало осіннє літепло.
Повертався з редакції обласної газети вулицею Героїв Революції, милувався красою… Золотилися вікна рожевіли стіни будинків. Крон каштанів уже торкнувся багрянець, наче їх присмалила пожежа. У густій траві жужмилося пожовкле листя…
Згадував учорашній вечір зустрічі з молодими композиторами. Оля обіцяла, що теж прийде. Беріг місце, але… Не прийшла.
Після вечора відразу ж заспішив до гуртожитку, хотів дізнатися в дівчат, що з Олею, чому вона не була на зустрічі.
На площадці п’ятого поверху курили Бриль, Цап-Цапенко, Бабашкін. Бриль наче зрозумів, що мене цікавить, кинув рукою, мовляв, там, у коридорі. У коридорі на пожежному ящику, по-домашньому, в халаті, сиділа Оля, розмовляючи з якимось прилизаним типом в окулярах і білому плащі.
«Він?»
Кивком голови привітався з Олею і зніяковів.
Згадуючи зараз вчорашнє і дивлячись на осінні пейзажі, я ніби жадав розвіяти ту ніяковість, ту прикрість що пережив. А в голові знову й знову шугало:
«Він?»
Рецензія на мій нарис.
І яка!
Пише колишня вчителька, мати теперішнього секретаря райкому комсомолу.
«Доброго дня, товаришу Білокрил, колишній наш учень і сучасний журналіст. — Слово «журналіст» жирно підкреслене. — Те, що Ви, товаришу Білокрил, журналіст — це вже стало відомо, бо я прочитала Ваш, з дозволу сказати, нарис, де Ви розкритикували секретаря райкому. Ви пишете: «Жаль хлопця, — подумав секретар, його товариш по чарці…» Про те, що діялось насправді на засіданні, записано чорним по білому в протоколі. Це буде встановлено перевіркою. Це документальна справа, а не мрії Наді, тобто Софії, як Ви пишете. Ну а щодо чарки — то Ви вдалися до справжнісінького наклепу. Мій син — секретар райкому. Як на нього тепер дивитимуться юнаки і дівчата? Як на п’яничку, на бюрократа?..