Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 99
Віктор Тимчук
— Пробачте, Никифоре Юліановичу, я ще тільки на третьому курсі!
— А-а! Пам’ятаю, пам’ятаю. Як же! Ваше прізвище… Липовий. Ви чудово виступали на профспілковій конференції. Всі ваші зауваження ми обміркували і все взяли до уваги, так що не хвилюйтеся.
— Ні, я Дубко… Я пропустив півсеместра…
— Півсеместра? — чи то захоплено, чи то співчутливо вигукнув Никифор Юліанович і скоромовкою почав розпитувати: — Щось трапилось? З вами, чи, може, ваша мати вмерла? Я щиро, від усієї душі співчуваю. Але тримайтеся, товаришу Липовий.
— Моє прізвище Дубко…
— Так от, бадьоріться, товаришу Дубковий, бажаю вам усього найкращого. Можете йти.
«Пронесло!» — радісно подумав Володя, полегшено зітхнув і намірився вже виходити, як почув голос Никифора Юліановича:
— Стривайте-но! Хвилиночку, товаришу… е-е… Дубовий. Ви чомусь занепокоєні? Зітхаєте… Ага, так чим же ви хворієте?
Володя ніколи в житті не хворів. Хіба що в дитинстві свинкою. Тому це питання його спантеличило. Він напружено почав пригадувати назву хоч однієї хвороби. Даремно! В голові чомусь вертівся епізод з книги «Троє в одному човні», герой якої відшукував свої хвороби по медичній енциклопедії-Та з усіх приведених там назв запам’яталася тільки «родильна гарячка», яка обминула навіть цього злощасного героя. Тим більше вона тут була зовсім недоречною, як і свинка.
Від напружених думок на кремезній шиї студента здулися вени, а лоб укрився дрібними краплинами поту.
— Та ви не соромтесь, кажіть, прошу вас, — лагідно умовляв декан.
У Дубка пересохло в горлі, кров ударила в скроні, навівши бідолаху на рятівну ідею:
— У мене це, як його… Недокрів’я у мене, — сказав і низько схилив голову.
— Себто апластична анемія? — перепитав Никифір Юліанович. — А вигляд у вас ніби нічого, чудовий вигляд, загорілий вигляд…
— То від недуги, — промимрив Дубко.
— Так, так, — вів далі декан. — Вам треба лікуватися. Обов’язково треба лікуватися. Вам що, замало стипендії?..
— Та я… — почав було Дубко.
— Знаю, все знаю… Пишіть заяву в профбюро — дамо грошову допомогу. Аякже! Дамо.
І поки студент писав заяву, декан уголос міркував:
— Ай-яй-яй!.. Людина хворіє, а громадськість цього і не знає. І все через вашу скромність. Ні, тепер я сам візьмусь за це діло…
Декан викликав голову профспілки:
— Ось вам студент… Хороший студент, наш радянський студент. Відмінник навчання і дуже чудова людина. Але він захворів недокрів’ям, себто апластичною анемією. Це страшне діло. Деканат просить, ні, наполягає, щоб йому… Пробачте, як ваше прізвище? — звернувся декан до Володі.
— Дубко.
— Так от, щоб товаришеві Дубку дали путівку на курорт.
І товариш Дубко, одержавши одноразову грошову допомогу від профспілки, поїхав на курорт.
…На курорт Грицька Розбишаку не послали, та все ж дали путівку в студентський профілакторій.
«Патетична соната»… Що за звуки! Чарівники, ворожбити!
А за роялем, чимось схожим на чорного лебедя (мабуть, відкинутою, наче крило, покришкою) — Оля… Легкими ударами-переборами тонких пальців по клавішах вихоплює з розкритої душі інструмента диво-мелодію. І зал нишкне, зал зачаровується. Мелодія тривожно-енергійна і водночас ніжно-хвилююча. Може, не всі знають, що вона означає, який зміст уклав у неї автор, та проймає вона кожного. Десятки людей, тамуючи подих, зосереджують свою увагу на сцені, де чарівно гортанить лебідь-рояль, де по клавішах бігають прудкі Олип пальці.