Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 95

Чи ввійде він в історію журналістики з яким-небудь псевдонімом, а в нашій пам’яті, певно, залишиться як Омелько Гальопа.

Зараз ми не хочемо заглядати в імлу невідомого завтра. Яке воно буде? Сповнене штормів і незгод, горобиних ночей чи ясне й спокійне, мов ранкове море?.. Інші проблеми стоять перед нами. Лесь Лебідь, наприклад, зажурено потирає чоло:

— Де б його позичити троячку? Сім’я — треба харчувати…

Перша фраза, яку я почув з вуст Миколи Охмарбая:

— Кумису б оце!..

А коли декан поздоровив нас з початком навчального семестру і побажав успіхів, хтось кинув:

— То, мо’, відмінимо лекції’?

Практика породила нові теми для розмов. Особливо популярний випадок, що трапився в Одесі з Віленом Кобзарем.

Вілен — інтелектуал. Це всім відомо. Знає добре історію, літературу, мистецтво… У його не такій вже й великій голові, мов книжки на бібліотечних полицях, в повній послідовності відкладені здобуті знання про Магдебурзьке право і шведські сірники, тірольську музику і опішнянські сливи, чехословацьке скло і філософію Ма-хатма Ганді… Він може увернути при розмові термін, про значення якого його співбесідник навіть приблизного поняття не має. І робить це не хизуючись — делікатно, природно. Не так, як Белла Багрич або Ляля Сімороз: «Ів Монтан!..» — «Софі Лорен!..» — «Бріжіт Бардо!» — «Ох, ах!..»

Далі «ох» і «ах» діло в них не просувається.

Вілен зачеплену тему пояснює грунтовно, по-науковому скрупульозно. До того ж має манеру говорити неквапливо, спокійно, зважуючи кожне слово. А ще сам Вілен вельми примітний зовнішньо: худий, аскетичний, з яструбиним, кавказького типу носом, смолисточубий, чорноокий, як маг… І враження справляє воістину магічне: мимоволі проймаєшся до нього поштивістю. Виховувався Вілен у сім’ї директора обласного театру, змалку спілкувався з культурними, освіченими людьми, багато читав.

Я не раз щиро заздрив Віленові, його делікатності, Інтелігентності.

Так ось: пішов Вілен в Одесі на танці.

Був чудовий вечір. А ще чудовіша дівчина стояла під каштаном, у світлі неонових вогнів. «Волосся — як в Ізольди, — відзначив він, — погляд — дитяча цнота, постать — Мавки».

«Це вона, моя мрія», — благоговійно подумав Вілен.

Почалися танці. Обережно й ніжно повів її в коло.

(«А ви прекрасна», — озвавсь несміливо, дивлячись у її невинні й чисті очі.

«Так?»

«Я б хотів, як цар, володіти вашою світлою короною», — Вілен любив висловлюватись пишно, піднесено.

«То в чому ж річ? — спокійно відповіла «біловолоса Ізольда»: — П’ять папірців, і корона всю ніч — ваша…»

У нього одібрало мову. Та він оволодів собою і тремтливим голосом сказав:

«Усі алмази моєї душі…»

«Алмази прибережіть для себе, юначе, і не заважайте іншим заробляти золото», — «Ізольда» прямо посеред майданчика так штовхнула Білена в кволі груди, що йому аж дух сперло.)

…Я запитав Вілена:

— Було таке?

Подумавши, Вілен зітхнув:

— Я не знаю життя, старик. Не знаю. Я виріс в тепличних умовах. Щасливі ви, хлопці, котрі вийшли з сіл, робітничих селищ. Після танців я мало не збожеволів. Я ж дивився на неї, як на святиню. І раптом…