Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 93
Віктор Тимчук
Батько…
Я зірвав кілька чорнобривців, а в берегах ще виламав пучок недозрілої калини і відніс на його могилу.
Допомагаю матері збирати город. Прислуховуюсь до мови. Мати моя ледве вміє розписатись, малограмотна, а як говорить!
— Казав циган: одне літо обміняв би на чотири зими…
Вона любить літо. Бо зимою їй справді сутужно, мов циганам: занесе снігами хату, закидає подвір’я, а палива — як кіт наплакав. А треба ж обігріти оселю, треба й стежки прокидати, дати порядок сякому-такому хазяйству…
Зараз мати ласкава, тиха й урочиста. Розумію: син-бо їй помагає.
— День який гарний, — кажу.
— А гарний, бо ще ряден не крали.
— Яких ряден? — дивуюся.
— Та то старе згадалось. Про сусіда нашого, Павла, хай йому легко лежати.
— Розкажіть.
— Поїхав колись Павло на ярмарок. Узяв рядно — товар на возі прикривати. Приїздить увечері та її журиться: «День дурний був. Весь день рядна крали».— «І в тебе вкрали?» — жінка до нього. «Та в мене аж увечері».
Сміється мати, сміюся і я. Сіли на обніжку спочити.
Мати ще дещо розповідала. Зараз я записував ті бувальщини. Може, колись знадобиться.
Минулої ночі, до самого світанку, скиртував у полі. Було оголошено суботник. Мене, звісно, це не стосувалось, та я теж ходив.
— Добровольців приймаєте?
— Приймаємо. Бери вила — роботи вистачить.
Працювали дружно. Натомився, та задоволений. Яка краса в полі! Запам’яталися повний місяць, що освітлював стерню, скрип гарб у сутінках, зелені відсвіти неба над тополями край села, пахощі соломи і землі, пісні дівочі… А хіба забудеться хміль трудової втоми? Повертався додому, як косар, як молотник, як людина, що зробила щось корисне й потрібне іншим…
Од’їжджаю з дому.
Приходив сусід — Павлів Грицько. Син того Павла, в якого на ярмарку цигани вкрали колись рядно. Він тепер хазяйнує на батьківському дворищі. Працює в колгоспі. Руки в нього чорні, як поле, і в борознах — теж як поле восени. Але людина він душевна і обов’язкова. Обіцяв завтра підвезти до станції.
Я давав Грицьку читати власні вирізки з газет. Давав і журнал з нарисом. Питаю:
— Ну, як?
— А ти можеш написати в газеті правду?
— Я й пишу правду.
— Ось ти писав, що хлопці на якомусь там заводі виконали норму на сто два проценти. У газетах часто можна вичитати: виконали й перевиконали. А хіба ми так говоримо? Еге ж ні? Ти жив у селі, ти мусиш знати… А то: виконали, — перекривив Грицько.
— У нарисі ж я не писав, що «виконали». Як нарис?
— Теж з брехнею.
— Де ж вона?
— Ти хоч і поміняв прізвища, а я таки докумекав, що мова про Василя Закревського, твого шкільного товариша, та Надю Панченко. Чого ти написав, що в Наді не батько, вітчим? Хіба в неї вітчим?..
— Я писав не тільки для одного села, не тільки для тебе, Грицьку. Аби розжалобити читача, чи що, я домислив: Надя, тобто Софія, росла без батька. Щоб читач більшою симпатією пройнявся до неї.
— Е, ні, я з тобою не згоден.
— Чому?
— Ти кажеш: писав не для села, не для мене. А для кого ж?
— Для всіх.
— Ото ж бо й набрехав тому. Для всіх… А ти пиши не для всіх і не про всіх. Пиши, приміром, про мене.