Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 5

— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.

— Може. А золота монета?

— Теж загадка.

— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.

— Звісно, — слідчий увімкнув запалювання і пожартував: — Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка — теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

— Куди тепер, Денисе? — він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

— У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище — Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

— Гм, відмінниця, — зауважив Тополюк. — Напевне, отримає золоту медаль.

— Серйозна, — відзначив Бухов. — До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

— Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, — Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

— Є Майя Борисівна? — запитав у неї Бухов.

— Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою — чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

— О, у нас гість з прокуратури, — привітно заговорила вона.

— Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, — відрекомендував товариша Бухов.

— Дуже приємно. Майя Борисівна, — і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

— Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? — стурбовано запитала. — Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

— Хотілося б, звичайно, але… — слідчий розвів руками. — У нас всього кілька запитань.

— Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? — намагалася вгадати мету їхніх відвідин. — Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.