Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 3

— Римма зараз вдома? — запитав Денис.

— Ми сьогодні не бачили її.

— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.

— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.

— Такого прізвиська не чула і кривого…

— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.

— Коли?

— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.

— Кривий і з ціпочком.

— А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

— Ну, що там? — Бухов очікувально дивився на Тополюка.

— Нічого.

— Ходімо в під’їзд, — сказав Денис.

У списку мешканців — Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

— Розшифрував «Р! Я Т Л!»? — поцікавився Бухов.

— Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», — відповів Тополюк. — Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

— А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею — зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі — на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

— Зручно вилазити, — зауважив Денис.

— І триматися можна добре, — додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої — на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

— Ви до Полякових? — звернулася до них.

— Еге, хотіли поговорити з Риммою, — сказав Євген. — Це слідчий прокуратури Бухов, а я — оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

— За того хлопця? — сумно запитала жінка.

— За нього.

— Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

— А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

— Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, — вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

— Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? — поставив перше запитання Бухов.