Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 38

— Зайняті люди, — іронічно зауважив Тополюк. — А син цілими днями без нагляду.

Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся — коротко підстрижене й зачесане назад — відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.

— Товаришу Бухов, — несподівано звернулася жінка до слідчого. — Я вам хочу…

Денис випростався й уважно подивився на неї.

— Я вас слухаю… — на мить затнувся. — Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?

— Точно, — мляво всміхнулась Красуцька. — З вашого дозволу…

— Прошу… — слідчий посунувся, даючи їй місце.

Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.

— Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, — несміливо почала. — Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… — вона замовкла і почервоніла.

— Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, — доброзичливо заспокоїв її слідчий. — У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.

— Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… — Красуцька гірко похитала головою. — Біронського — те ж саме. Апостолова — ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге — знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал — з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.

— А як вони поводилися на ваших уроках? — запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.

— Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, — Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: — А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку — вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову — дзінь… Беру — гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче — не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.