Читать «Нащадки «Білого Хреста»» онлайн - страница 2

— Перед Першим травнем і Днем Перемоги розкупили багато товару. А вчора під кінець роботи завезли з бази. Ми залишилися розкласти його. Години зо дві сортували. І сьогодні, о пів на сьому прийшли зі Світланою, — жінка кивнула на гінку, бліду дівчину в зеленому платті, — щоб решту… Контрольки у замках цілі, сигналізація працює… Відімкнули магазин — і до підсобки…

Жінка оглянулась, і ми всі подивилися туди, на двері, вірніше на отвір, бо у дверях вирізано диктову фільонку й від них залишився один каркас, замкнутий на ключ. В залі ніякого розгардіяшу. Проте на підлозі білі й чорні відбитки підошов, ніби хтось вступив у вапно і вугілля й наробив чалапів. І тут мені впало в око зимове пальто, яке мало якийсь незвичний вигляд. Комір… Авжеж, у нього відрізаний комір… Он іще… Еге, їх немало!

Топчій і експерти приступили до виконання своїх обов'язків. Я зазирнув до підсобки й відразу помітив розчинений сейф, приземкуватий, як холодильник «Мінськ-3», пофарбований у коричневий колір. І знову ніякого безладдя, тільки коло стіни лежало кілька плащів, згорнута доріжка, а стіл висунутий на середину. Маленьке, вузьке віконце під стелею, заґратоване металевими прутами, ціле. На підлозі білі й чорні відбитки…

Позаду мене хтось хмикнув, і я оглянувся — Скорич. Ми здивовано перезирнулися з майором. Справді, було чого дивуватись: ніщо ніде не пошкоджене, а повно слідів. Як же крадії забралися в магазин? Відбитки підошов у підсобці чіткіші й виразніші, масніші, мов звідси злодії почали свій шлях.

— Гарний слід, — сказав майор. — Ніби навмисне залишили.

А де ж вапно і вугілля, що вони втеліщились у нього? У підсобці не було. Чудасія. Не принесли ж із собою помиващувати взуття! І кудою влізли?.. Я ввійшов до комори, коли Топчій і експерти вже зробили свою справу. У ній все так, як до обстеження. Анатолій навмисне відновив обстановку для наочності. З-під кремових плащів визирав білий відбиток підбора, наче людина пройшла крізь стіну.

— Підійми їх, Арсене, — Скорич кивнув на плащі.

Я обережно підняв. Під ними — акуратно вирізаний десь із квадратний метр підлоги, і дошки трималися купи. Справжня ляда. З Дмитром Юхимовичем підняли її — зачорніла яма. У ній стирчало два стовпці, що підпирали вирізані дошки. І це передбачили. Став навколішки, заглянув у яму. Збоку зяяв у фундаменті отвір.

Взяв лампочку на довгому шнурі, спустився в яму. Вона якраз по шию і нетісна: досить вільно повертався на всі боки. Сів навпочіпки й посвітив у штольню: з півтора метра довжиною, видовбана у підмурку, за яким тьмяно полискувала дірката земля. Я порачкував уперед і через хвилину вперся у щось овальне, залізне… Гм, металева бочка. Далі шлях перекритий. Я позадкував…

Дістався входу й звівся на ноги, перевів подих. Хоч і недовго перебував у підкопі, а забракло свіжого повітря, і з неприємністю дихалося сирою землею, і якось тривожно не чути жодного згуку, ніби похований живцем… Наді мною Скорич, Кузьменко з Букетом і слідчий Топчій. Знизу їхні постаті здавалися видовженими, наче на невідрегульованому екрані телевізора. Анатолій з лукавинкою дивився на мене.