Читать «Нащадки «Білого Хреста»» онлайн - страница 144

Скорич, наче навмисне, загаявся біля металевих дверей павільйону, а ми з Додо пішли попід його стіною. Я став за жінкою. Вона зосереджено длубалась у вузлику, де лежали жужмом гроші. Вибирала з них монети. З вікна висунулася зморшкувата долоня, нетерпляче заворушила пальцями.

— Що ви там вовтузитесь?! — почув невдоволений голос Палиги. — Он люди чекають.

Я нахилився вперед, і мене побачив контролер — почав поволі стискати кулак…

— Кацо, давай… — звернувся до мене Гветадзе й зазирнув через моє плече у вікно.

Палига угледів Додо і тої ж миті відстрибнув у глиб павільйону, хряснув залізною затулкою. Жінка злякано відсахнулась, а я метнувся до дверей, у які вже ломився Скорич. За ним вбіг досередини, де напівтемрява розігнута широким снопом сонячного проміння. У ньому чітко вирізьблювались дерев'яні стелажі з вагівницями. Вузьким проходом обережно дісталися до вікна. Я зиркнув праворуч і угледів контролера з вагою на витягнутих угору руках.

— Товаришу!.. — гукнув Скоричу і штовхнув його в спину.

Вага пролетіла мимо й торохнулась на прилавок. Ось тобі й слабий Палига! А він підіймав наступну… Я зробив один великий стрибок й усім тілом навалився на контролера. Вагівниця з брязкотом скотилася по моїх плечах на долівку. Наспів Гветадзе й заломив запіненому Пализі руки.

— Ну, добридень, Палига, — засапано, з іронією привітався з ним Дмитро Юхимович. — Чи ви не Палига, га?

Затриманий скривив губи — посміхнувся, як казала Марфа Ладанюк, «наче різав живцем».

Ми повели Палигу до машини. Кожен мій крок боляче озивався у плечах. І Додо теж не пощастило з плечем.

— Дмитре Юхимовичу, вийду коло готелю «Якір», — попередив я майора.

62.

Піднімався на третій поверх, у туриста третій номер. Мені дуже хотілося поговорити з Івардавою, подивитись у його очі й ніби випадково вийняти з кишені ту зелену вовняну нитку. Чекав од нього відвертої розповіді, саме від нього, бо, власне, здогадувався, чому до ощадкаси Белішвілі пішов сам. Постукав у двері.

— Заходь, — долинуло глухо.

Івардава в синіх спортивних штанях і білій майці лежав на ліжку, заклавши руки під кучмату голову. На столі дві пляшки вина, сир, відкрита бляшанка консервів, шматки мчаді — кукурудзяного коржа. Очі в нього ледь затуманені й погляд провинний, тоскний до щему в грудях. Він не змінив пози і на привітання лише заплющився. Я відчинив кватирку й сів на стілець.

— Ну, Гураме, можеш їхати додому, — сказав йому.

— Чого, кацо? Як мені родичам?.. — і він повернув голову до стіни.

— Сьогодні ми затримали вбивцю Белішвілі.

— Зловили?! — Івардава схопився. — Зловили?! Хто він? — затремтіли у нього губи.

— Працівник ринку, що видавав вагу.

— Отой?.. — Він прихилився до стіни. — Вайме… А ми з ним по чарці… Арчіл йому мандарин… Вайме…

Я помовчав кілька хвилин, почекав, поки трохи заспокоїться.

— А тепер, Гураме, давай відверто поговоримо.

— Про що, генацвале? — в його чорних очах стояли сльози.

— Чому ти не пішов з братом в ощадкасу? Коли б ви удвох…