Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 57

— Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.

— Ох, ця работа… — вільно розсілася у кріслі. — Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…

— Може, й так, — погодився. — У мене до вас…

— Куди ви спішите? — удавано обурилась. — Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, — капризно надула губи. — Я геть знудилась. О, зачекайте.

Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

— Від цього ви не відмовитесь, — переможно сказала й поставила миску на стіл.

— Ягоди добірні, свіжі — тільки з грядки.

— Справді не відмовлюсь, — поклав одну в рот.

— Власні, півгодини як з дачі, — похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

— З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

— Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, — весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра — Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

— Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, — байдуже сказав.

— Це той хлопчина? — скинула на мене голубі очі. — Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, — ображено мовила.

— І взагалі в той день нікого не було у вас?

— Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

— О котрій годині?

— Ввечері. Посиділи, послухали музику, — відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. — А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.

Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.

— У вас сестра чи брат є?

— Рідні далеко, — невизначено сказала. — А ви й досі не знайшли того хлопчика?

— Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?

— На дві години дня.

Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?

Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?

Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.

— Товаришу!.. — гукнув хтось. — З міліції!

Мене. Оглянувся — базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.