Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 59

— О котрій годині ви пішли додому?

— У мене нема годинника, — кивнула на свою руку. — Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло — і я сюди, під акацію.

— Тобто восьмого числа?

— Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… — Базарувальниця видушила посмішку. — Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же бідній дитині живеться? На другий день я знову сиділа на Свердлова, бачила Вадима у вікні, потім — на Декабристів, а звідтіля йшла за вами і Віталиком назирці. У нього й випитала, що зник Руслан. Боже мій, боже! — заломила руки. — Куда ж він подівся?

— А коли ваш син залишив… ну, оцю?

— Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… — схлипувала, витираючи очі брудними пучками.

— Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.

— Загайгора… — повторила і ще поворушила губами. — Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.

— І не стежте за ними, — порадив, аж тут мене осінило: — І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.

— Боже, як ви взнали, що то я?..

Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.

Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.

Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.

— Егей, хазяїне! — гукнув.

— Я тут! — озвався звідкілясь Дмитрук.

Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.

— А, капітан, — подав шкарубку долоню. — Яким вітром?

— Все тим же, Никодиме Карповичу.

— А я того вилицюватого не зустрічав, — вибачливо повідомив. — Навіть питав декого, чи не бачили.

— Покажіть мені дачу Шулешко, — попросив його.

— Шулешко… — замислено повторив. — Шулешко… Який він з себе?