Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 49

— У вас прізвище материне?

— Не знаю, — Табурчак ретельно загасив сигарету. — Може, й вигадане.

— Якого числа ви поїхали до Києва?

— П'ятого. А що? — скинув на мене насторожені очі. — Дружина і син проводжали мене.

— А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився — не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

— Дев'ятого, як тільки мені передали, — прикурив.

— Хто вам передав?

— Як хто? — ніби не зрозумів.

— Прізвище тієї людини, — я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

— Слухайте, навіщо все це вам?! — обурено вигукнув. — Яке відношення має моє відрядження до сина?

— Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

— Чекаю.

— Садченко Валерій Кузьмич, — глухо буркнув.

— Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, — спокійно повідомив йому. — То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

— Ме… мене перевірили? — приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його — нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

— Я три дні жив у однієї жінки в Києві, — тихо сказав.

— Це вже ближче до істини, але не зовсім, — зауважив я. — Хто ж тоді повідомив вам про сина?

— Дружина, коли приїхав.

— Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? — Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

— До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? — примирливо, з гіркотою мовив.

— Значить, київська жінка — неправда, — зробив я висновок. — Чого ви боїтеся зізнатись?

— В чому?

— Гаразд, товаришу Табурчак, — повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. — Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

— Не вам судити. Я жив у Києві, — вперто повторив.

— Ідіть, — відпустив його.

— Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… — забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.

— Не обіцяю. Все залежить від розшуку, — суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.

Вже на порозі помітив, що на ногах у нього — літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.

Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.