Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 48
Віктор Тимчук
У фойє черговий відділу попередив мене:
— Вас чекає відвідувач.
— Давно?
— П'ятнадцять хвилин,
— Чоловік, жінка?
— Чоловік. І ось справа з архіву. — Черговий подав мені сіру папку.
Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.
— Дозвольте закурити? — спитав.
— Куріть, — я не квапився з розмовою.
Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд — зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб — свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.
Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана — це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.
Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.
— Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.
— І що?
— Посопіло в трубку, і все, — видушив зніяковілу посмішку.
— Розкажіть про своє дитинство.
— Моє? — здивовано звів брови. — Але ж не я, а Руслан…
— Прошу, Вадиме Івановичу.
Він знизав плечима.
— Будь ласка, як вам треба, — неохоче погодився. — І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.
— І ніколи не цікавились, де рідні?
— Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, — похмуро відрубав.
— І мати не шукала вас?
Табурчак недоброзичливо дивився на мене.
— Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… — Важко зітхнув.
— Постараюсь. Поясніть.
— Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене — ніхто… Спочатку — відчай, потім — злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, — байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. — Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я — і забувається.