Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 51
Віктор Тимчук
— Що ж ви наробили, Борисе? — спитав у водія. — Ми ж домовилися з вами не втручатись.
— Товаришу капітан… — тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. — Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…
— Минеться, друже, — його права рука була забинтована. — Говорити можете?
— А чого ж?.. — Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… — Посовав рукою.
Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі — небезпечно для пасажирів — кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.
Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:
— Гей, що трапилось?
Луцик відповів заклопотано:
— Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.
Він не відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:
«Міліція? Слухайте…» — і оглянувся назад.
Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.
— То де твоя жінка працює? — єхидно запитав.
— На… на… — Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», — спало на думку.
— «Швидкої допомоги?» — і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» — Що ти хотів сказати лягавим? — погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо — ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.
На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…
Луцик опритомнів за кущем рай-дерева. Закривавлений і знеможений, ледве дошкандибав до автобуса, сів, сперся на колесо. Наче у маренні, з'явився чоловік у високих мисливських чоботях, з вудками, взяв його на руки, заніс у автобус, завів і поїхав…
— Хто ж ваш рятівник?
— Василь Воробйов, шофер з кінопрокату. — Луцик заплющив очі, мабуть, уже стомився, заворушив підмізинним пальцем правої руки. — Цією печаткою… подер йому щоку… праву… довга подряпина.