Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 47

— Зачекайте, — зупинив Миколу, а сам стежив за нею.

На її обличчі відчай. Я здогадався, що Віталик розповів їй про зникнення Руслана. Але чого вона переживала? Адже не рідня їм, навіть не знайома, бо не привіталася з Табурчаками і вони не глянули в її бік. Дивно. А базарувальниця притиснула руки до грудей і поглядом проводжала подружжя, поки ті не зникли за будинком. Аж тоді, тримаючись за стовбур акації, стомлено опустилася на стільчик і важко замислилась. І що мене здивувало? Звичайна реакція пристаркуватої вразливої жінки на чуже горе.

Через п'ять хвилин ми були вже у відділі. На сходах я зустрівся з майором.

— Як там?

— Не Руслан. Його товариш, Віталик, згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири Шулешко, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

— Розумний хлопчина. — Дмитро Юхимович подивився на годинник — було близько сьомої вечора. — Ви ще збираєтесь працювати?

— Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.

— Угу… А на завтра які плани?

— Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… — Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: — Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.

— Тільки самі не затримуйте Хрипливого, — застеріг Скорич і пішов у вестибюль.

І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.

— Арсене, ти? — забасив Коноплич. — На чому сидиш?

— Мов на голках.

— Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось — твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?

— Славний, Петре, дякую. Більше нічого?

— Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся. Оце і все.

— Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

— Живемо і працюємо за Моральним кодексом, — напівжартома відповів Конопляч. — Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.