Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 45

— Я піду до Валентини, — приречено сказав Табурчак. — Підготую її.

— Краще вона б не їхала.

— Ні, нехай переконається, — не погодився він.

Табурчак вийшов, стомлено човгаючи туфлями. Я розглядав картинки яхт і прислухався, що діялося у вітальні. Почув здавлений зойк, потім настала тиша. Я був вдячний Табурчаку за те, що звільнив мене від неприємної розмови. Ось і Валентина Гнатівна, прихилилася до одвірка. Я встав зі стільця.

— Поїхали. Я хочу бачити його, — сказала змореним голосом.

— Я б на вашому…

— Витримаю, переживу… Коли не побачу, ще гірше… — перебила мене.

Звичайно, вона хотіла переконатися, що це не Руслан, щоб не згасла надія побачити його. Саме надією жила всі ці дні, і жорстоко відбирати її у неї.

На приступці «газика» сидів і розмовляв з Миколою Віталик.

— Тьотю Валю, знайшли Руслана? — запитав хлопчина.

Валентина Гнатівна глянула на мене повними сліз очима й відвернулась. Ми поїхали. Мовчали, лише позаду зрідка чулося гірке, зсудомлене, ніби після плачу, зітхання. Хвилин через десять вибралися за місто, на широку трасу. Мигтіли акації, а за ними шикувалися рівними рядками кущі винограду.

Звернули на грунтівку, яка перетинала виноградник. Попереду виднілися дахи будинків і, коли під'їхали до них, я побачив, що то дачі. Ми поминули їх, і з високого пагорба відкрилося широке плесо лиману. Потихеньку спустилися крутим узвозом до берега. Неподалік, серед води, височіла біла вежа маяка. До нього тягнувся вузький бетонний мол, на якому стояв гурт людей. Між ними сірів кашкет міліціонера. У мене стислося серце. Незабаром стане відомо: продовжувати розшук чи… Я не наважувався озирнутися на Табурчаків.

— Зупиняйте! — наказав Миколі.

— Валюшо, ти посидь у машині, а вже потім… — лагідно мовив Вадим Іванович тремтячим голосом.

— Ні, Вадиме, я з тобою, — тихо, але рішуче відповіла й відчинила дверцята.

— Не йди… Я тебе покличу, коли… — просив Табурчак.

Валентина Гнатівна вийшла. Я навмисне сягнисто пішов. до гурту, щоб вона не випередила мене. Позаду чув засапане дихання. Люди, четверо дачників, розступилися. Під вигорілим брезентом вимальовувались обриси тіла.

— Сержант Непийвода, — козирнув молодий веснянкуватий міліціонер. — Його знайшли…

— Потім сержанте, — я хотів швидше провести впізнання.

Глянув на Табурчака, що міцно тримав дружину за руку, її схудле обличчя витягнулося від напруження, а знетямлені очі широко дивилися на брезент.

— Відкрийте… — прошепотіла й подалася вперед.

Ми перезирнулися із сержантом, і я кивнув. Він зсунув брезент з голови утопленика.

— Не він, — видихнула Табурчак і знеможено прихилилась до чоловіка. — Господи, чия ж це дитина?!

Я відіслав Табурчаків до машини. Вони пішли, похилені, мов старці, залишаючи на піску довгі борозни-сліди. Потім зняв брезент з утопленика й уважно обдивився скоцюрблене тіло.

— Десь з годину тому проплив корабель, збурив гвинтами воду, і його прибило до молу, — заговорив сержант. — А так би не скоро виплив. Напевне, він з дачі: в одних трусах…

— На деяких дачах живуть діти без батьків, — додав один з чоловіків.