Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 26

— Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, — пообіцяв.

— Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

— Повідомлю, як тільки щось підозріле… — Він мить завагався і запитав: — А ваш батько ким працює?

— Загинув на війні. Командував танковою ротою.

— Танкіст… — Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

— Пляж у вас є?

— Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, — Дмитрук звівся. — Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

— Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, — зніяковіло сказав.

— Дякую, — і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі — причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.