Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 24

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».

— Ви товариш Луцик? — запитав водія.

— Я. А що? — не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

— Я з міліції, капітан Загайгора, — відрекомендувався.

— А, мені дружина… — Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. — Ви не з ДАІ?

— З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

— Вже було за північ, — взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

— Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

— Ось хто вас цікавить… — полегшено сказав. — Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

— Де він зійшов?

— На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, — докладно пояснив.

— Ви бачили, як він пішов на дачі?

— Прямо у ворота.

. — А раніше зустрічали його?

— Здається, днів три-чотири тому.

— Увечері? — нетерпляче запитав шофера.

— Еге, останній рейс, теж зійшов сам.

Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.

— Які у нього особливі прикмети?

— Прикмети? — не второпав спочатку. — Ага, хрипливий голос, іще… — І затнувся, безпомічно закліпав повіками,

— Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… — підказав йому. — Згадайте, це дуже важливо.

Луцик стенув плечима.

— Непоказний він зовні, — мовив непоспіхом. — Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.

— Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, — попросив шофера і наголосив: — Тільки рейс, а не його.

— А хто він?

— Грабіжник.

— Ти дивись! — здивувався. — Ніколи б не подумав!

— Так що будьте обережні.

Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.