Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 27

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе відчував: поволі наближався до Хрипливого, коло пошуку вужчало, хоч і повільно. Мене завжди брала нетерплячка, охоплював неспокій, доки злочинець перебував на волі. Почувався ніби винним перед собою і людьми. Неприємне почуття.

Дивився на той бік лиману, з набережною і Флотським бульваром, і згадував своє дитинство. Мимоволі подумав про Руслана, мешканців з шостої квартири по вулиці Свердлова і дивну поведінку базарувальниці. А сонце, добувшись зеніту, вже поволі хилилося до обрію, вичахало й жовтіло, поступово спадала спека, і лиман дихав відчутною прохолодою. Над плесом ширяли галасливі чайки, припадали до хвиль і здіймалися увись. Фарватером плив невеликий теплохід і нараз повернув до шляху. Пасажири верхньої палуби почали спускатися трапом на нижню — готувалися зійти на берег.

Швидко взувся. Біля каміння зібралося декілька пляжників. Ті четверо хлопців і далі грали в карти. Теплохід спинився, ледве не тицьнувши носом у крайній, найбільший валун, матрос посунув сходні, поклав один кінець на камінь. Ось і готовий причал… Я останнім піднявся на палубу, радіючи вдалому поєднанню корисного з приємним: і розшук проваджу, і прогулявся лиманом.

Незабаром я вже йшов по вулиці Свердлова. Віддаля зиркнув на ту акацію, що росла навпроти сто восьмого будинку. Під нею порожньо. А чомусь сподівався зустріти базарувальницю. Справді., нема їй тут виторгу. Подалася на своє старе місце, а я почав з цього робити різні припущення. От чи застану когось із Шулешків? Цікаво: хто живе у шостій квартирі? Очевидно, молоде подружжя, ровесники Русланової матері, і, мабуть, він забіг до свого товариша, якого не знав Віталик. Як просто!

І чому я раніше до цього не додумався? Адже саме такий висновок напрошувався. Віталику могло й привидітись, що Руслан вийшов якийсь дивний. А туристську кепочку… забув, бо поспішав на тренування. Ні, ні в що беззастережно не вірити. Тільки сумніватися. Золоте правило. Із сумнівів у нашій роботі часто випливає істина. Про це треба завжди пам'ятати.

Біля під'їзду молодої матері не було, лише на майданчику між сходами стояла дитяча коляска. Я піднявся на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка шостої квартири. Почекав, прислухаючись. За дверима — нічичирк. 1 все ж, як першого разу, відчував на собі чийсь погляд, ніби хтось дивився на мене крізь вічко.

Знову подзвонив довго, настійно… Нарешті почув чалапання, і клацнув замок. Двері розчинилися. На порозі — жінка років тридцяти в блакитному пеньюарі з глибоким викотом, з якого ледь не випорскували пишні груди, волосся кольору стиглої соломи розпущене, вільно спадало на плечі, обличчя біле, випещене, як і оголені, в міру повні руки. Її великі очі з лагідною насторогою дивилися на мене. Між нестуленими губами тьмяно полискували золоті зуби.

— Ви до кого? — вуркнула грудним голосом.

— До вас, якщо ви Шулешко.

— Я, — грайливо відповіла. — А ви хто?

— Загайгора, з міліції.

— З міліції? А це чого? — не приховала здивування.