Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 28

— В одній справі.

Вона кинула стурбований погляд на двері сусідньої квартири.

— Заходьте, — поступилась, пропускаючи мене.

У коридорі пахло тютюном і парфумами. Я увійшов за нею до вітальні, обставленої інкрустованими бронзою меблями, обвішаної барвистими килимами. На стінах — чудернацькі маски з виразами жаху, гомеричного сміху й задоволення. В серванті вигравав різьбленими гранями кришталевий посуд.

Шулешко сіла у крісло, і поли пеньюара розсунулись, але вона не знітилася й не прикрила ними повні коліна, наче була у кімнаті сама чи принаймні з родичем. Я сів на стілець, спиною до вікна і обличчям до відчинених дверей у коридор. Наді мною звисала люстра з кришталевими кульками. На столі височіла порцелянова ваза, розписана квітами і мальовничими фігурками жінок і чоловіків у широких кімоно.

Роззирнувся по кімнаті й поцікавився:

— А де ваші діти?

— Діти? — розгублено перепитала Шулешко, і її лице взялося червоними плямами, а в очах майнув сум, та по хвилі вони застигли, примружились, і жінка відповіла зі злістю: — Нема у мене дітей. Нема.

Зрозумів, що бовкнув дурницю, але вже пізно виправляти помилку. Однак чого ж сюди забігав Руслан? До кого?

Зніяковілий, я гарячково шукав зачіпки для розмови. Хотілося сказати щось приємне для пом'якшення своєї нетактовності. Не чекав, що зразу спіткне мене невдача. А жінка насторожено дивилася на мене, гордовито відкинувшись на спинку крісла. Так, вона мала право на образу.

— Може, ви ще запитаєте, де мій чоловік? — насмішкувато спитала Шулешко.

Промовчав, бо дивився на вішалку в коридорі, на полицю для взуття, заставлену босоніжками її туфлями. Помітив серед жіночих, з високими підборами, чоловічі — коричневі, з латунними накладками на носках. Мабуть, імпортні.

А й справді — де її чоловік? Хто він? Чого це я втратив рівновагу? Не до знайомої ж завітав на посиденьки!

— Скажіть, — рішуче кивнув.

— Загинув два роки тому, — зловтішно кинула.

Знову вскочив у халепу. Втім, Шулешко не схлипнула, не приклала хусточки до очей. Вони сухі, єхидні і недобрі. Часом не брала мене на глузи?

— Вибачте, товаришко…

— Раїса Гаврилівна, — квапливо підказала, заклавши ногу на ногу, безсоромно демонструючи засмаглі тугі стегна.

Мимоволі втупився у страхітливу маску на стіні, що нестримно реготала. Ну й Раїса Гаврилівна! Вона явно потішалася наді мною. Знайшла розвагу від нудьги. Очевидно, вважала, що я пришелепкуватий, і вдавала з себе спокусницю. Відомий тип жінок. Хай забавляється. Я теж не ликом шитий. Але невже з нудьги? Спочатку вона справила враження серйозної жінки. Для чого ця комедія? Приспати мою пильність? І, щоб поставити її на місце, зненацька запитав:

— Сьомого липня до вас ніхто не заходив?

У неї з ноги впала пантофля, і Шулешко заворуши пальцями з фарбованими нігтями.

— Нікого. Я самотня жінка, — жалісливо сказала.

— І хлопчика теж не було?

— Ні. Сусіди мене не люблять, заздрять, — зітхнула, не полишаючи ролі звабниці.

Я дістав з кишені Русланову фотокартку, подав їй. Розглядала спохмурнівши.

— Славна дитина.

— Ви його знаєте?

— Вперше бачу. Що з ним трапилось?