Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 19
Віктор Тимчук
Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.
Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.
Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.
— Показав йому книжку:
— Справді Руслан знає ці премудрості?!
— Знає багато, і пам'ять у нього чудова, — Радутний глянув на годинник.
— Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?
— Нагорняк Леонід Васильович.
— Він ще працює?
— Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.
— Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. — Я міцно потис його долоню. — А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.
— Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… — він стулив губи, аж вони побіліли.
Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона мене впізнала й звелась із стільчика, наче збиралась гукнути чи покликати. Але я, хоч і кортіло з нею погомоніти, перейшов на другий бік вулиці, щоб із вікна не побачила мене Валентина Гнатівна.
Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.
Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком білий песик. Песик облишив черевик і кинувся до мене, привітно метляючи куцим хвостиком. Та це ж Білка! Впізнала! Вона підстрибнула й лизнула мені пальці.
Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати — Руслане! — і він оглянеться…
Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне — він живий і здоровий.