Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 21

— Що ж його так вразило?

— Нічого. Я теж глянув на балкони, — Віталик поправив окуляри. — Руслан побіг до будинку, і я за ним, та він сказав мені стояти, а сам шмигнув у під'їзд. Я чекав, чекав його, а потім теж зайшов у під'їзд, піднявся на другий поверх і тут із шостої квартири вийшов Руслан. Я його запитав, у кого він був. А він — «не твоє діло» — і заплакав. Аж тоді я помітив, що він без кепочки. Кажу йому: «Давай вернемось і заберемо». Він не схотів, плакав… — Віталик подивився на мене й затнувся.

Мабуть, я мав надто розгублений вигляд, бо зненацька опало на думку: ось куди після тренування завітав Руслан! На Свердлова, 108, квартира 6! За кепочкою! Одначе чому не прийшов додому? Невже його не пустили, силоміць тримали, або він сам з якихось причин не виявив бажання — повернутись? Але у незнайомих людей навряд щоб він залишився. Н-да, інтересно… Хто ж там жив у шостій квартирі?

— А раніше Руслан туди не заходив?

— Ні, то вперше.

— Ти тьоті Валі не розповів про це?

— Забув. Ви нагадали, і я… — Віталик знічено потупився.

— Ну-ну, не переживай, — заспокоїв його. — Воно й добре, що забув. Не треба хвилювати тьотю Валю. Ти їй нічого не кажи. Згода?

— Угу.

— А тепер, друже, найголовніше, — поклав долоню йому на плече. — Міг Руслан образитись на батьків і в когось заховатися?

— Це — ніби їм на зло? — перепитав і заперечно похитав головою. — Ні…

— Спасибі тобі.

Віталик взяв книгу зі столу.

— Я вас трохи проведу.

— Тільки недалеко, щоб не сварилася бабуся.

Ми пішли з двору. Попереду бігла Білка, щоразу оглядаючись на нас. Я вирішив не відкладати і навідатись у будинок на вулиці Свердлова. Ми з Віталиком ішли мимо базарувальниці. Вона, побачивши нас, знову звелася з ослінчика. Стояла на диво покірна й злякана, мов у чомусь завинила, не зводила з нас жалісливого погляду, від якого я почувався незручно. І що це з нею?

— Віталик, зернят не. хочеш? — запобігливо запитала.

— Дякую. Вже язик од них болить, — відмовився хлопчина.

— Ох, болить.!. — слізно повторила. — Де ж твій товариш, Руслан, га? Часом не захворів?

Віталик запитливо подивився на мене, ніби я мав дати йому дозвіл на розмову з жінкою. Я похмуро відвернувся. Хлопчина правильно зрозумів мене і нічого не сказав базарувальниці. Мені не хотілося, щоб вона знала про зникнення школяра. Не викликала вона у мене ні крихти симпатії. І не через торгівлю на вулиці, ні. У ній вгадувалася нещирість. Втім, може, я помилявся, довірився інтуїції? Адже вчора для жінки я був наче заклятий ворог, а сьогодні вона улеслива. Чому такі зміни?

— Де ж він, Віталику? — допитувалась навздогін.

Віталик — ні пари з уст. Він гордовито йшов поруч зі мною. На скельцях його окулярів ряхтіли сонячні блискітки, вони падали, коли він повертав голову, на стіну будинку двома зайчиками, які пустотливо рухались, мов наздоганяли один одного. Я подумав, що надовго не вистачить у Віталика сили волі мовчати, а ще коли сам вертатиметься додому, то базарувальниця обов'язково його перейме і доконає своїм розпитуванням.