Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 20

— Руслане!

Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.

— Ти з цього будинку?

— Еге.

Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,

— Знайомий з Віталиком Бунаком?

— Я Віталій.

— Ага, — я сів на лавку. — А я з міліції, шукаю твого товариша.

— Мені казала тьотя Валя.

— Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.

— Як? — загорілися його очі. — Шукати разом з вами?

— Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?

Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.

— Чим ви займалися того дня? Де були?

— Все-все?

— Звичайно.

Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.

— Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, — Віталик мимоволі облизав губи. — Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…

— А кудою ви йшли?

— По Декабристів, Свердлова і до стадіону.

— У що був одягнений Руслан?

— Як я, — Віталик оглянув себе. — Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.

— З написом «Крим»?

— Угу, — Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.

— А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, — зауважив я.

— Бо Руслан її залишив, — неохоче мовив хлопчина.

— Де? Коли?

— Не знаю, — стенув плечима і додав: — Я на пляжі пропалив йому козирок окулярами.

Я на те не звернув уваги. Мене зацікавило інше.

— Як не знаєш? Не бачив, у кого залишив?

— Тільки знаю будинок і квартиру.

— На якій вулиці?

— На Свердлова, 108, квартира 6.

— Ні, друже, ти докладно розкажи, — попросив його.

Віталик зітхнув. Йому починала набридати наша розмова, і він усе частіше поглядав на Білку, яка гралася черевиком. Відчував, що Віталик залюбки взяв би участь у тих розвагах, коли б не я. Та хлопчина повідомив про досі не відомий факт, і я не збирався закінчувати бесіду.

— Ми йшли, розмовляли, і раптом Руслан спинився. Я оглянувся — він дивився на будинок, і лице його стало як… як… — Віталик зам'явся, підшукуючи слово. — Як…

— Побіліло? — підказав йому. — Як крейда?

— Ні. Отаке… — Він задер голову й витріщив очі, від чого брови його посунулися на лоб, напівроззявив рот, — словом, показав здивування.