Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 17

— Хіба у вас нема сторожа?

— Є, та якір зник. Я ж за все складське відповідаю…

— І це перша крадіжка на станції?

— Інколи пропадають дрібниці, — звівся, даючи зрозуміти, що пора йому братися до роботи. — А Руслан знайдеться. Мабуть, щось у їхній сім'ї негаразд.

Я сперся ліктями на поручні й дивився на яхти, чекав, коли пристане до берега катер з Радутним. Мені не давали спокою два факти: відсутність кепочки на Руслані й крадіжка якоря, бо, як і Микичур, не вірив, що хлопчина зник не з власної волі. Мине день-два, і він повернеться до батьків. Але перевірити факти треба і розшукати Руслана теж. А кепочку він міг віддати Віталику, який проводжав його на тренування. Щодо якоря… Звичайна, напевне, крадіжка у місті, де повно човнів.

На причал безперервно набігали хвилі, хлюпотіли під дошками, і мені ввижалося, що стою на хисткій палубі, і гойдався суходіл, плесо у жмурках… Від незвички запаморочилася голова. Я відвів погляд од води і побачив катер, що мчав, задерши ніс, до берега.

Катер хвацько розвернувся, приткнувся бортом до старої автомобільної покришки. З нього на причал зіскочив ставний, чорночубий чоловік у синьому спортивному костюмі, з мегафоном. Він, Радутний. Зупинився, поговорив з двома засмаглими хлопчаками в плавках, посварив їх пальцем — вони білозубо засміялися, оточили його інші, Радутний щось їм розповідав, робив рухи рукою, як ото командир ланки літаків, коли аналізував польоти. Підлітки захоплено дивилися на тренера, і я подумав, що гарна в нього робота — виховувати молодь мужньою і сильною.

Ось Радутний вийшов із гурту, приклав мегафон до губів, і над причалом пролунав його гучний голос.

— Увага! За півгодини прибрати яхти і підготуватись до екскурсії в Музей морського флоту!

Юнаки метнулися до своїх суден.

До мене підходив Радутний. Під костюмом вгадувалося дуже треноване тіло. Лице крупне, чорноброве, хвилясте волосся зачесане назад, на лівій щоці симпатична родимка. Він мав років сорок, сповнений відчуття власної гідності. Такі подобаються жінкам. Я зиркнув на його праву руку — на безіменному пальці жовтіла масивна обручка.

— Я до вас, товаришу Радутний.

Він глянув на мене відсутнім поглядом, і я зрозумів, що тренер думав про щось своє.

— Пробачте, ви до мене? — перепитав, закліпавши повіками.

— Так. Інспектор Загайгора.

— З облвно? — вже осмислено дивився карими очима.

— З карного розшуку.

Радутний звів брови, мабуть, дивуючись моїй появі.

— Так швидко?!. — мимоволі вирвалося у нього, та нараз опанував собою, насупився. — Значить, справа серйозна, якщо ви тут?

— Розслідування покаже, Павле Трохимовичу. А ви нам повинні допомогти.

— Гм, розслідування… — тренер посміхнувся. — А не передчасно забили тривогу? Просто дитячі вибрики, наслідки перехідного віку або… сімейні незлагоди. Руслан — хлопець з характером.

— У нас заява Табурчак, і наш обов'язок — знайти її сина, — відповів я, а про себе зауважив, що міркування Радутного співпадають з моїми попередніми роздумами.