Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 74

Незабаром вони в’їхали на широку галявину. Серед кущів акації водніли примітивні курені тубільців, окремі стінки яких були зроблені з корт та гілок, підпертих жердинами з підвітряного боку. Скромна стоянка кочівників була розташована біля невеликого заглиблення, заповненого каламутною водою. З кола куренів підіймалась смужка диму з вогнища. Мисливців зустрів гавкіт собак.

Тоні затримався за кільканадцять метрів від селища, зіскочив з коня, спутав його й наказав своїм товаришам зробити те саме. Хоч коні витягали голови в бік води, Тоні не дозволив їх напувати. За прикладом провідника мисливці сіли на траві.

— Чому ми чекаємо тут, замість увійти в селище? — нетерпляче запитав Томек.

— Такий звичай австралійських племен, — пояснив Бентлі. — У Європі, якщо хочеш зробити комусь візит, ти стукаєш у двері його поменшання. Тут же сідаєш поблизу селища й терпляче ждеш запрошення.

— Дивний звичай, проте його ще можна зрозуміти. Але чому Тоні не дозволяє напоїти наших коней? — знову запитав Томек, дивлячись на коней, які витягли голови в напрямку води.

— Плем’я тубільців розташувалося біля ями з водою. Цим самим, за місцевими звичаями, вода стала їх власністю. Вода необхідна їм для збереження життя, тому треба почекати їхнього дозволу вгамувати спрагу й напоїти коней. Якщо хочемо жити з тубільцями в злагоді, ми повинні дотримуватися їх звичаїв, — відповів Бентлі.

Мисливці мовчки слухали ці пояснення. Адже успіх полювання в значній мірі залежав від успіху переговорів із тубільцями. Кілька хвилин Томек пильно спостерігав за життям селища, відтак знову сказав:

— Ці австралійці надзвичайно примітивні люди, коли навіть не вміють як слід будувати куренів! Адже щ їхні «будиночки» складаються лише з однієї стінки, яка нагадує похилений тин.

— Ах, Томеку! Ніколи не можна судити про корінних мешканців будь-якої країни, не враховуючи умов, у яких вони змушені жити, — обурився Бентлі. — Ну, візьмімо, наприклад, тебе: чи вдягнув би ти влітку хутро?

— А навіщо мені влітку вдягати хутро? — пробурмотів Томек, стенаючи плечима.

— Ага, от бачиш, влітку ніхто з нас не носить хутра. Австралія — жарка й дуже суха країна, тому корінні її мешканці ходять майже голими, і їм не треба, як нам, будувати собі будинки, котрі б захищали їх від холоду чи негоди. Крім того, вони належать до числа племен, які харчуються впольованою дичиною та корінням рослин. Якщо в даній місцевості вони вже не можуть знайти собі поживи, то переходять в інше місце, де її більше. Тож навіщо їм будувати міцні будинки, коли ні клімат, ні умови побуту цього не вимагають?

— Усе, що ви сказали, здається мені слушним, але вони могли б будувати собі курені зручнішими.

Розмова на хвилину перервалася. З кола куренів вийшов старий австралієць із зморщеним обличчям. Тоні підвівся з землі й, не поспішаючи, пішов до посланця. Вони зустрілися на півдорозі, посідали на землю й почали розмову.

— Про що вони так довго говорять? — поцікавився Томек.

— Плем’я «людей-кенгуру» через своїх представників погодилося взяти участь у ловах, але ввічливість вимагає тепер офіційно повідомити старійшину роду про мету нашого прибуття. Зараз ти побачиш результати цієї розмови, — повідомив Бентлі.