Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 105

— Це бабусині казочки, братику, — відповів той, намагаючись зберегти спокій. — Ми їм нічого поганого не зробили, й у них не може бути до нас претензій.

— Чому ж тоді їхня присутність непокоїть вас? — запитав Томек.

Щоб виграти час, боцман запалив люльку. Він зовсім не був упевнений у тому, що тубільці на них не нападуть. Боявся цього через Томека. Хлопець дивився на нього з тривогою.

— Знаєш, братику, краще завжди розраховувати на гірше, — нарешті пробурмотів він.

— Я теж так уважаю, але не можу зрозуміти, чого ви хочете? Спочатку ви сказали, що тубільці стежать за нами й треба подумати, що нам робити вночі, а потім стверджуєте, що вони на нас не нападуть.

— Річ у тому, братику, що я не знаю, чого вони від нас хочуть. Може, вони йдуть за нами лише з цікавості?

— Мені спала на думку чудова ідея! — жваво вигукнув Томек.

— Що саме?

— Треба вистрелити в повітря, щоб налякати їх.

— Добра порада варта золота, — похвалив Томека боцман.

Недовго думаючи, він зняв із плеча карабін і вистрілив. Чорні постаті вмить сховалися в траві.

— Давайте ще вистрелимо разом, — запропонував Томек.

Звук їхніх пострілів покотився широким степом; удалині, немов луна, почулися постріли у відповідь.

— Ви чуєте, боцмане? Може, це наші стріляють? Біжімо в тому напрямку! — вигукнув Томек.

— Зачекай, братику, зараз ми переконаємося в цьому, — швидко відповів боцман. — Дамо ще один залп!

Удалині знову розляглися постріли.

— Це наші! Це наші! — закричав зраділий Томек.

— Рятувальне коло за бортом! Вище голови, й у дорогу! Йдемо їм назустріч!

— Час від часу будемо стріляти, щоб показати нашим правильний напрямок! — додав Томек.

Вони забули про втому. Бадьорим кроком рушили на південь. Час від часу вони стріляли й слухали, як у відповідь дедалі ближче лунали постріли їхніх друзів. Незабаром вони побачили вершників, які мчали галопом. Один із них значно випередив усю групу й гнав, наче вітер.

— Що це за чудовий вершник так летить до нас? — здивовано запитав Томек.

— А хто ж іще, як не твій батько або Смуга? — відповів боцман.

Це був Смуга. Він на місці осадив укритого піною коня й, зіскочивши на землю, крикнув:

— Куди це вас занесло?

Боцман скинув сідла з плечей, сів на них і, нічого не кажучи, став набивати тютюном люльку. Томек, бачачи його зніяковіння, відповів:

— Ми хотіли влаштувати маленьке полювання на ему.

— О, тепер я все розумію, — весело почав Смуга. — З цією метою ви, мабуть, застосували давню мисливську хитрість північноамериканських індіанців.

— Про яку хитрість ви кажете? — невпевнено запитав Томек.

— Щоб непомітно підійти до бізонів, індіанці натягають на себе шкури тварин. А ви, як бачу, вирішили полювати на ему, прикинувшись кіньми. Очевидно, тому боцман Новицький носить сідла на плечах! Ну і як, удале було полювання?

— Буря перешкодила нам упіймати чотирьох ему, — сумно відповів Томек. — Шкода, що ми нічого не знали про цю індіанську хитрість! Боцман ніс сідла, тому що динго сполохали наших коней. Пан Новицький убив одного з них.

— Кого вбив, коня? — здивувався Смуга.

— Не коня, а динго, який біг за кіньми, — пояснив Томек. — Потім почалася злива, і ми мало не втопилися в яру.