Читать «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя» онлайн - страница 2

Але якщо нічого не зміниться, ось яку пораду дам я своїм дітям і онукам перед тим, як переселитися в кращий світ. «Ідіть, — скажу я, — шукайте собі інше сонце, іншу батьківщину, де повітря чистіше, а люди добріші. Навіть у тій країні, де живуть людожери, нема такої жорстокості, як у нас».

Усе це я висловила збирачеві податків, коли два тижні тому він прийшов, щоб перевірити, скільки вина налила я у свої бочки. І знаєте, що він мені відповів? До речі, забула вам сказати: мене звуть, або, вірніше, звали, коли я була молодою, Марго. Отож, уявіть собі, він ляснув пальцями й каже: «Марго, що я бачу! — а потім раптом як заспіває:

Марго, душа, що ж ти мовчиш. Пропало враз вино! Та ти ж за працею не спиш, А в бочці голе дно. Куди ж подівся урожай, Хто все украсти міг? У нас же не земля, а рай, А в бочці — як на сміх!

Сподіваюся, ти від моїх слів апетиту не втратиш, га, Марго?»

Чи бачили ви такого нахабу? Це він мені каже про апетит! Коли це будь-хто із сім'ї Пежо не мав доброго, здорового апетиту? І хіба в ньому справа! Дайте ви, панове, доброго потиличника тому лобуряці, щоб він забув дорогу до нашого «раю»! Помстіться, будьте ласкаві, за бабусю Пежо усім отим охочим лазити по бочках, щоб більше не кортіло! Змусьте їх узятися до діла! Нехай вони гарненько попрацюють руками, а то нині в них руки не ворушаться, так побила їх панська хвороба — подагра. Тоді вони й на шлунки не скаржитимуться, а то, бачте, вони жеруть усе, а перетравити нічого не можуть: ні бульйону, ні бісквітів, ні цукру, анічогісінько з тих наїдків, що нам і не сняться! Зрубайте ж ці непотрібні дерева, вони придатні тільки на дрова!

Був у мене оце нещодавно наш кюре — отець Поль, а він добра душа і завжди за нас заступається. Ось він мене й питає: «Як живеш, чи все гаразд ведеться?» — «Не дуже, пане кюре, — відповідаю я. — Ви й самі знаєте: у мене й у моїх дітей та онуків нема хліба, хоч і працюємо ми всі не покладаючи рук. Ніяк не заробимо й половини того, що нам потрібно». — «Утіштеся, — відповів мені наш добрий пастор. — Незабаром зберуться Генеральні штати, і всі дармоїди, всі захисники соляного закону дістануть по руках. Не буде більше ні чиновників, ні інтендантів, ні подушної та іншої податі, ні податку на виноробство, ні обов'язкових повинностей, ні зажерливих відкупщиків. А якщо олень схоче поласувати вашою капустою, вас не звинуватять, коли й ви поласуєте оленячим м'ясом! Сам король, сам міністр фінансів пан Неккер, парламент, аристократи, городяни, священики — всі погоджуються з цим…»

Бабуся обвела поглядом свою скромну оселю. У вузенькі вікна зазирали зелені гілки крислатих каштанів, що густо порозросталися і затулили собою й без того убоге світло, що ледь пробивалося до кімнати.

— «Але чи може бути, пане кюре, — запитала я, — що мені не доведеться платити податки на вино, капусту і боби? Що сіль і тютюн не коштуватимуть нам так дорого?» — «Запевняю вас, бабусю Пежо, сіль і тютюн будуть вільні від податку». — «А як же наш милостивий король, пане кюре? Адже я люблю короля, і королеву, й пана Неккера, як саму себе, і наших добрих священиків теж. Я волію голодувати сама, аби тільки не бачити, що вони недоїдають. Краще вже я продам свій будинок і садок…» — Бабуся й зараз усміхнулася, пригадуючи, як вона хитро відповіла. — «Та я ж уже казав вам, бабусю, — каже мені наш добрий кюре, — що за нових порядків король матиме не менше, а більше, ніж мав досі. Адже треба скоротити не королеву частку, а отих трутнів і дармоїдів, які його оточують. Отоді народ не буде скривджений і король матиме те, що йому треба — наші відкриті гаманці й щирі серця!»