Читать «Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя» онлайн

Євгенія Яхніна

Євгенія Яхніна

ЖАК ВІДВАЖНИЙ З СЕНТ-АНТУАНСЬКОГО ПЕРЕДМІСТЯ

Переклад з російської Петра Сліпчука

Малюнки Владлена Большевикова

Перекладено за виданням: Е. Яхнина. Жак Отважный из Сент-Антуанского предместья. «Детская литература», М., 1968.

Розділ перший

НАКАЗ БАБУСІ ПЕЖО

— Пиши! Пиши! Не позіхай. Бо так ми й до завтра не закінчимо! На чому ми зупинилися? — Бабуся Пежо рвучко підвела сиву голову і, не чекаючи відповіді Жака, вела далі: — Ну, пиши… «Все, чим ми володіємо, — це невеличка ділянка землі. Чверть її займає город, чверть — виноградник. Оце й усе, що ми маємо. Бачите самі, які ми багаті. Минулого року я зі своєї чверті зібрала винограду якраз на чотири бочки вина й продала його в Парижі за чотири луїдори. Для нашого милостивого короля я з кожної бочки віддала по шістдесят шість ліврів, а всього виходить двісті шістдесят чотири ліври».

Бабуся помовчала, замислившися, а тоді знову заходилася диктувати:

— «А ще я сплачую нашому милостивому королю не багато не мало — п'ятдесят два ліври подушної податі та податку за те, що я народилася бідною і не належу до стану аристократів, і ще за те, що розводжу виноград. Усього тільки п'ятдесят два ліври! І це тому, що я стара. Мені, з вашого дозволу, дев'яносто вісім років! Кажуть, що коли я витрачаю на прожиток чотириста ліврів на рік, то повинна заплатити милостивому нашому королю ще двісті. Ось і виходить, як не рахуй, за свою ділянку я плачу на рік двісті шістдесят чотири, та ще п'ятдесят два, та двісті — разом п'ятсот шістнадцять ліврів. Рахувати ж я, слава богу, вмію!»

Бабуся Пежо зупинилася, щоб перевести подих. Жак скористався з цього й розправив затерплі пальці. Але бабуся Пежо була невтомна.

— Я вже не скаржуся на те, що сіль, тютюн, черевики, чепчики — все, що я купую, належить його величності. Але ж чому, хотілося б мені запитати його величність, у сіль, яку мені продають, кладуть усіляке сміття?

Маю я ще одне лихо, панове представники Генеральних штатів. Як на гріх, я живу поряд з великим сеньйором. Чого тільки в нього нема! Є в нього й гарна прудка тварина. Називається вона чи то козуля, чи то олень. І їй, бачте ви, в парку сеньйора мало місця. От козуля й унадилася ламати мою огорожу, жерти мою капусту і мій виноград, гризти кущі! А я не маю права й доторкнутися до неї. Щоправда, пан суддя пояснює, що так і має бути! Адже козулі треба гуляти? Треба! А хіба когось обходить, що в мене шестеро дітей, стільки ж невісток і зятів, та онуки й онучки, а разом двадцять вісім душ! їсти ж усім треба! Тільки не подумайте, що всі ми розміщуємося на моїй ділянці. Якби це було так, то курці не лишилося б місця, де знести яйце. Але ж годівниця в нас таки одна. Оце двох моїх онуків забрали в рекрути. Щоб їх викупити, треба багато грошей — три тисячі ліврів. А вся моя земелька коштує разом сто п'ятдесят. Звідки ж їх узяти!

Вислухайте ж, що вам скаже стара Пежо. Жити мені вже недовго, і я люблю рідну країну і свого короля.

Але якщо нічого не зміниться, ось яку пораду дам я своїм дітям і онукам перед тим, як переселитися в кращий світ. «Ідіть, — скажу я, — шукайте собі інше сонце, іншу батьківщину, де повітря чистіше, а люди добріші. Навіть у тій країні, де живуть людожери, нема такої жорстокості, як у нас».