Читать «Худий» онлайн - страница 79

— Вірно, — погодилась вона, — дивися, щоб ти не почувався круглим дурнем, коли зараз поглузуєш з мене, а я раніше за тебе відгадаю, кого він приховує. Це не можуть бути ні Мімі, ані Йоргенсен, бо Уайнент намагався накинути на них підозру. Нунгейм також відпадає, бо скоріше за все загинув од однієї і тієї ж руки, що і Джулія Вулф, і вже не потребує захисту. Мореллі теж можна викреслити, бо Уайнент ревнував його і мав з ним сварку. — Вона насупилась. — Тобі слід більше дізнатися про того товстуна на прізвисько Горобець і ту довготелесу руду дівицю.

— А як же Дороті і Гілберт?

— Я саме хотіла в тебе про них запитати. Як ти гадаєш, в Уайнента були якісь батьківські почуття до них?

— Ні.

— Ти, мабуть, просто хочеш збити мене з пантелику, — зауважила вона. — Знаючи їх, важко уявити здатними на злочин, але я спробувала відкинути особисті почуття і удатися до логіки. Перш ніж заснути вчора, я склала список усіх…

— Чудова головоломка проти безсоння. Щось на кшалт…

— Досить мене повчати! Ти звичайнісінький хвалько!

— Я не хотів тебе образити, — вибачився я і поцілував її. — У тебе нова сукня?

— Ага! Прагнеш змінити тему, боягузе?

27

Після сніданку я пішов до Гілда й відразу узявся до справи, щойно ми потисли руки.

— Я не прихопив із собою свого адвоката. Вирішив — краще прийти самому.

Він наморщив чоло і похитав головою, наче я зробив йому боляче.

— Отже, ви так подумали, — спокійно підсумував він.

— Більше ніж подумав.

Він зітхнув:

— Я не сподівався, що ви припуститесь загальної помилки через те, що ми… Ви ж бо знаєте, ми мусимо перевірити всі версії, містере Чарлз.

— Знайоме пояснення. То про що ви хотіли дізнатись?

— Єдине — хто вбив її та його.

— Попитайте в Гілберта, — запропонував я.

Гілд скривив губи.

— Чому саме в нього?

— Він сказав сестрі, що знає, хто вбивця, буцімто узнав це від Уайнента.

— Ви хочете сказати, що він бачився з батьком?

— Так, за словами сестри, він так стверджує. Я не мав можливості його розпитати.

Він скоса зиркнув на мене водянистими очима:

— Що то взагалі за паноптикум, містере Чарлз?

— Родина Йоргенсенів? Та ви про них знаєте стільки ж, як і я.

— Нічого не знаю, — заперечив він, — от у чому справа. Зовсім не можу їх розкусити. Скажімо, ця місіс Йоргенсен, що вона собою уявляє?

— Блондинка.

Він похмуро кивнув.

— Атож, оце усього, що мені відомо. Послухайте, ви ж бо знайомі з ними довгий час і, за словами місіс Йоргенсен, ви з нею…

— Із її дочкою, — підхопив я, — і з Джулією Вулф, і з віконтесою Уолдорф Астор. Я взагалі страшенний бабій.

Він підняв руку.

— Я ж не кажу, що повірив усім її байкам, нема чого ображатись. Вибачте, але ви обрали невірну позицію. Ви так поводитесь, наче вважаєте, що ми завдалися метою скривдити вас, а це неправильно, абсолютно.

— Можливо, але у вас завжди до мене якесь двоїсте ставлення, навіть під час останньої…

Він твердо подивився мені у вічі й спокійно пояснив:

— Я поліцейський і виконую свої обов'язки.

— Все ясно. Ви наказали прийти сьогодні. Що бажаєте?

— Я не наказував, а попросив вас прийти.

— Гаразд. То що бажаєте?