Читать «Худий» онлайн - страница 75

— Не сумніваюсь. Що далі?

— Мені він не передзвонив. За годину, як я повернувся до себе, пролунав дзвоник з поліції: вбито Джулію. Ти можеш зрозуміти тепер, що я ні на хвилину не подумав погано про Уйнента. Кажу: можеш зрозуміти, бо й досі не вважаєш його вбивцею. Коли я приїхав на місце злочину і.' поліція почала розпитувати мене про Уайнента, я відчув, що його підозрюють, і повівся так, як на моєму місці вчинили б дев'яносто дев'ять відсотків адвокатів заради своїх клієнтів, — нічого не розповів, що бачив його біля будинку небіжчиці саме в той час, коли міг статися злочин. Я їм сказав те саме, що й тобі: про призначене побачення з Уайнентом, на яке він не з'явився, і дав зрозуміти, що з готелю «Пласа» поїхав просто до Германа.

— Це можна зрозуміти, — погодився я. — Безглуздо було б свідчити проти нього, не вислухавши його пояснень.

— Саме так. Але вся халепа в тому, що я не почув од нього ніяких пояснень. Я чекав, що він з'явиться, подзвонить, якось озоветься — даремно; аж зрештою у вівторок я отримав від нього листа з Філадельфії, в якому він жодним словом не обмовився про свою відсутність на побаченні в п'ятницю й ніяк не пояснив… а втім, ти сам бачив той лист. Що ти про це думаєш?

— Тобто чи не вказує той лист на його провину?

— Так.

— Не дуже, — заперечив я. — Швидше за все цього можна було від нього чекати, якщо він справді її не вбивав, — занепокоєння не власне підозрою поліції, а тим, що вона завадить його роботі, бажання усунутись від зайвих клопотів — звісно, доволі плутана писанина, коли не брати до уваги його розумову зсунутість. Як на мене, він написав той лист, не усвідомлюючи, що найкраще для нього було б переповісти, як він провів той день, в який сталося вбивство. Ти певен, що він їхав саме від Джулії, коли ти його побачив?

— Тепер певен. Власне, тоді я про це і подумав спершу. Потім вирішив, що він міг повертатися зі своєї лабораторії, яка міститься на Першій авеню, лише за кілька кварталів від того місця, де я його побачив. І хоч лабораторія замкнена з часу його зникнення, ми оновили там обладнання минулого місяця, — все чекало на його повернення, тож цілком можливо, що він туди зазирнув. А проте поліція так і не встановила, чи заходив він до лабораторії, чи ні.

— Я все хотів тебе спитати — кажуть, він відростив бороду. Чи справді…

— Ні. Те саме довге худорляве обличчя з кошлатими білуватими вусами.

— І ще: вчора вбили такого собі Нунгейма, маленького на зріст…

— Я вже знаю, — урвав мене він.

— Я подумав про того коротуна, який міг за тобою стежити.

Маколей вирячився на мене.

— Думаєш, то був Нунгейм?

— Не знаю. Хотів би тебе спитати.

— Я теж не знаю, — відказав він. — Ніколи не бачив Нунгейма і не…

— Коротун, не вище за п'ять футів і три дюйми, вагою близько ста двадцяти фунтів. На вигляд років тридцять п'ять — тридцять шість. Блідий, чорнявий, темноокий, очі близько посаджені, великий рот, довгий м'ясистий ніс, вуха, як крила кажана, хитре обличчя.

— Це цілком міг бути мій переслідувач, — зазначив Маколей, — а втім, не роздивився його зблизька. Думаю, якщо поліція дозволить мені подивитися на нього, — він знизав плечима, — хоча тепер це вже не має значення. На чому я зупинився? Ах, так, на неспроможності зв'язатися з Уайнентом. Це поставило мене в скрутне становище, оскільки поліція вирішила, що я просто брешу, а сам з ним спілкуюсь. Ти теж так думав, правда?