Читать «Худий» онлайн - страница 70

— Ми з тобою поборемось пізніше. Дай води!

Обличчя Мімі налилося кров'ю, невидючі очі аж вилізли з орбіт. Крізь міцно зчеплені зуби з шипінням булькала слина, почервоніла шия — все її тіло було як клубок здутих в'язів і вен, що, здавалося, от-от луснуть. Її зап'ястки спітніли в моїх руках, і мені було важко їх утримувати.

Я з полегшенням помітив поруч Нору зі склянкою води.

— Побризкай їй в обличчя! — наказав я.

Нора хлюпнула воду. Мімі розтулила зуби, глибоко зітхнула і заплющила очі. Різко посмикала головою, проте її тіло було вже не таке напружене.

— Ще раз! — попросив я.

Після другої склянки Мімі заперечливо мугикнула і обм'якла. Вона лежала спокійно, розслаблено, хапаючи ротом повітря.

Я відпустив її зап'ястки й підвівся. Гілберт, стоячи на одній нозі, сперся на стіл і розтирав забиту мною гомілку. Дороті, бліда, з широко розплющеними очима, уклякла у дверях, не знаючи, чи їй зайти, чи втекти й сховатися. Нора, яка стояла з порожньою склянкою біля мене, спитала:

— Гадаєш, з нею все гаразд?

— Впевнений у цьому.

Невдовзі Мімі розплющила очі й заблимала, струшуючи краплі з повік. Я вклав їй у руку носовичок. Вона витерла обличчя, глибоко з тремтінням зітхнула і сіла на дивані. Все ще моргаючи, роззирнулась по кімнаті. Побачивши мене, кволо всміхнулась дещо винувато, але без тіні каяття. Торкнувшись голови тремтливою рукою, зауважила:

— Як завжди, я втратила свідомість.

— Одного разу, — попередив я, — ти викинеш цей свій коник і вже не отямишся більше.

Вона подивилась повз мене на сина.

— Гіле! Що з тобою?

Хлопець швидко прибрав руку і став на обидві ноги.

— Я — Теє… нічого, — почав затинатися він. — Зі мною все гаразд. — Він пригладив волосся і поправив краватку.

Мімі розреготалась.

— Ой, Гіле, невже ти справді намагався мене захистити? Від кого — від Ніка? Вона аж зайшлась реготом. — Дуже мило з твого боку, але вкрай безглуздо. Та це ж чудовисько, Гіле! Ніхто по може… — Вона затулила моїм носовичком рота і стала розхитуватись.

Я скосив очі на Нору. Губи міцно стулені, очі почорніли від люті. Я торкнувся її руки.

— Гайда! Налий матері віскі, Гілберте. За хвилину вона прийде в себе.

Дороті з капелюхом і пальтом у руках рушила навшпиньках по вхідних дверей. Ми з Норою розшукали свої пальта й капелюхи і пішли услід за дівчиною, залишивши Мімі реготати в носовичок на дивані.

По дорозі до «Номенді» ніхто з нас трьох не озвався і словом у таксі. Нора сиділа замислена, у Дороті ще не минув переляк, а я був геть зморений — цілий день на ногах.

Додому ми приїхали близько п'ятої ранку. Нас бурхливо зустріла Аста. Я опустився на підлогу, бавлячись із собакою, поки Нора пішла на кухню приготувати каву. Дороті забажала переповісти мені випадок зі свого дитинства.

— Не треба, — заперечив я. — Подібне вже було в понеділок. Що це? Вставна повела? Надто вже пізно. Краще розкажи те, що боялася сказати там, у вас.

— Але ви тоді краще зрозумієте, якщо я…

— Те саме ти казала в понеділок. Я не психіатр. Не знаюся на впливі дитячих спогадів і не хочу про них чути. До того ж я втомився — цілий день на колесах.