Читать «Худий» онлайн - страница 45
Дешіл Хемметт
Мімі посміхнулась самими губами:
— Ах ти негіднику! Завжди про мене найгіршої думки. Я відпустив її руки, й вона потерла занімілий зап'ясток.
— А хто це пожбурив сковорідку? — поцікавилась вона. — Я її знаю?
— Не Нора, якщо ти це мала на увазі. То як, заарештували вже Сіднея-Крістіана Келтермена-Йоргенсена?
— Що?
Її розгубленість була щирою, хоч саме це мене й здивувало.
— Йоргенсен — насправді Келтермен. Мусиш його пам'ятати. Я думав, тобі це відомо.
— Ти хочеш сказати, що той жахливий тип, який…
— Так.
— Я в це не повірю! — Вона підхопилася, заламуючи руки. — Ні! Ні! — Обличчя її скривилося від страху, голос зазвучав глухо, як у черевомовця. — Не повірю!
— Це не допоможе, — зауважив я.
Вона не слухала, ставши до мене спиною біля вікна.
— Там, навпроти готелю, сидять у машині двоє, дуже схожі на поліцейських шпиків, які чекають його, щоб…
Вона обернулася і різко спитала:
— Ти переконаний, що він Келтермен?
Переляк майже зійшов з її обличчя, голос став нормальний.
— Поліція переконана.
Ми лупились одне на одного, напружено розмірковуючи. Я подумав, що злякалася вона не того, що Йоргенсен убив Джулію Вулф чи що його можуть заарештувати, а іншого — що одруження на ній було лише кроком у плані його помсти Уайненту.
Коли я розреготався — не так від кумедності думки, як від її раптовості, — вона здригнулася і невпевнено вишкірилась.
— Я не повірю, — проказала вона вже лагідно, — доки він сам мені про це не скаже.
— А якщо скаже — тоді як?
Вона здвигнула плечима, губи її затремтіли.
— Він мій чоловік.
Це могло будь-кого насмішити, та з мене було досить.
— Мімі, — промовив я, — та я ж бо Нік. Чи ти забула Н-і-к?
— Знаю, ти завжди був про мене найгіршої думки, — проказала вона похмуро. — Гадаєш, я…
— Гаразд, гаразд. Облишмо. Повернімось до доказів проти Уайнента, які ти знайшла.
— Ах, так, — зітхнула вона і відвернулась. Коли обернулась назад, губи в неї знову затремтіли. — Я збрехала, Ніку. Нічого я не знаходила. — Вона підступила ближче. — Клайд повівся негідно, надіславши листи Алісі й Маколею, щоб кинути тінь підозри на мене, тож я вирішила помститися йому, вигадавши дещо проти нього, оскільки вважала… тобто так само вважаю, що це він убив, і єдине…
— І що ж ти вигадала? — поцікавився я.
— Я… Ще нічого. Спершу я хотіла дізнатися, що вже відомо, — саме про це я тебе і розпитувала. Я могла б удати, ніби в той час, як залишилася з нею, а інші дзвонили до поліції, вона повідомила мені, що це він убивця.
— Ти сказала, що знайшла дещо і приховала, а не почула і промовчала.
— Та я ще як слід і не вигадала, що…
— Коли ти дізналася про лист Уайнента до Маколея?
— Сьогодні, — відповіла вона. — До мене приходив поліцейський.
— Чи розпитував він про Келтермена?
— Він спитав, чи знаю я його або була знайома раніше, і гадаю, я не збрехала, відповівши «ні».
— Можливо, — погодився. — Тепер я вірю, що ти сказала правду і про знайдені проти Уайнента докази.
Вона вирячила очі.
— Не розумію.
— Я теж не дуже розумію, але, зрештою, могло бути так: ти дещо знайшла і приховала, збираючись віддати Уайненту за гроші; потім його листи накинули на тебе підозру, і ти вирішила відмовитись від шантажу, а завдати Уайненту удару у відповідь, заразом захистивши себе, — відкрити докази поліції; і нарешті, коли ти дізналася, що Йоргенсен це Келтермен, то знову різко змінила тактику і приховала докази, та цього разу вже не для того, щоб здерти гроші, а щоб ускладнити становище Йоргенсена як покару за його одруження на тобі лише з метою помститися Уайнентові, а не за коханням.