Читать «Худий» онлайн - страница 46
Дешіл Хемметт
Вона посміхнулась і сказала:
— Ти що, справді вважаєш мене здатною на таке?
— Не має значення, — відрубав я. — Важливіше інше: решту своїх днів ти можеш провести у в'язничній камері.
Вона неголосно, але перелякано зойкнула, обличчя спотворилось від жаху. Схопивши мене за лацкани, Мімі пробелькотіла;
— Прошу, не треба! Скажи, що ти так не думаєш!
Її аж затіпало, і я мусив пригорнути її, щоб вона не впала. Ми не почули, як зайшов Гілберт, аж поки він кахикнув і сказав:
— Мамо, тобі погано?
Мімі відпустила мої лацкани й, відступивши на крок, пояснила:
— Твоя мама дуже простодушна. — Вона ще тремтіла, однак зобразила посмішку й грайливо зауважила мені: — Жорстоко так мене лякати.
Я попросив пробачення.
Гілберт поклав пальто і капелюха на стілець і з ввічливою цікавістю оглянув нас по черзі. Збагнувши, що ніхто не збирається нічого йому розповідати, він знову кахикнув.
— Дуже радий вас бачити, — підійшовши, він потис мені руку.
Я проказав, що також радий з ним зустрітися.
— У тебе червоні очі, — зауважила Мімі. — Переконана, що знову ти цілий день читав без окулярів. — Вона похитала головою і звернулася до мене: — Такий самий нерозважливий, як і батько.
— Є якісь новини про батька? — поцікавився хлопець.
— Ні. Хіба що та спроба самогубства виявилась фальшивою тривогою, — відповів я. — Та ти, певне, вже чув про це.
— Так. — Він завагався. — Я б хотів з вами поговорити, перш ніж ви підете.
— Гаразд.
— Але ти ж бо говориш, — заперечила Мімі. — Невже в тебе є таємниці від мене? — Голос її повеселішав, вона більше не тремтіла.
— Та тобі буде нудно, — він узяв капелюха й пальто, кивнув мені й вийшов з кімнати.
Мімі знову трусонула головою.
— Ніяк його не збагну. Цікаво, що він подумав про нас з тобою? — запитала вона пустотливо, а тоді серйозніше додала! — То що скажеш, Ніку?
— Про можливість провести тобі решту днів у…
— Ай, облиш! — стенула вона плечима. — Не хочу цього чути. Пообідаєш зі мною? Мабуть, ніхто більше не прийде.
— Перепрошую, але не можу. Послухай, що то за докази, які ти знайшла?
— Та я справді нічого не знаходила. Збрехала. — Вона насуплено зиркнула на мене: — І не дивись такими очима! Слово честі, то була брехня.
— Виходить, ти мене покликала, щоб набрехати? — спитав я. — Чого ж тоді змінила намір?
Вона пирснула:
— Ти, мабуть, таки мене любиш, Ніку, інакше не був би таким колючим.
Я вирішив не продовжувати цю розмову і мовив:
— Гаразд, запитаю, що хотів Гілберт, і вже піду.
— Залишись, прошу.
— На жаль, не можу, — знову відмовився я. — Де кімната Гілберта?