Читать «Метелик» онлайн - страница 335

— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.

Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.

І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.

Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?

— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.

— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.

Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.

— Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, — каже Гітту.

— Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?

— А як буде у Венесуелі?

— Важко сказати, як там нас приймуть, — озивається Депланк.

— За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.

— Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.

— У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.

— Це правда?

— Правда.

— Тоді це для нас небезпечно.

Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.

— Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив’язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.