Читать «Метелик» онлайн - страница 333

А він простягає руки й кличе її, вона жестами показує, ніби не знає, що має робити. Мати дала їй життя — вона показує, як з живота матері виходить немовля. Потім мати виплекала її грудьми. Чи не забуде вона всього цього, йдучи за чоловіком, якого кохає? Чи не надто поспішає піти від матері, показує жестами вона йому, зачекай ще трохи, дай ще надивитися на добрих батьків, які до того дня, коли вона тебе зустріла, були єдиною опорою в її житті.

Тоді й він показує їй жестами, що тепер життя вимагає від неї також стати дружиною і матір’ю. І все це супроводжується піснями юнаків та дівчат, які оточують їх. Нарешті, ще раз вирвавшись із рук чоловіка й поцілувавши батьків, вона сама знову підбігає до нього й кидається йому на руки, і він швидко несе її на заквітчаного гірляндами воза, що чекає на них.

До втечі ми готуємося дуже ретельно. Довгий і широкий човен з добрим вітрилом, клівером та першокласним стерном робили обережно, щоб не помітила поліція.

Через Пенітенс-Ріверс протікає річечка, яка впадає в Демерару. У тій річечці, в кінці нашого кварталу, ми й переховуємо свій човен. Він має вигляд і номер китайського рибальського човна, зареєстрованого в Джорджтауні. Тільки коли пропливатимемо повз маяки, нам не слід буде стояти на ногах, бо китайці — господарі човна, під який ми підробили свій, — низькі й худорляві, а ми високі й кремезні.

Втеча починається без ускладнень: ми щасливо вибираємся з Демерари в океан. І все ж таки я не зовсім радію цьому успіхові, мені прикро, що я втік, мов злодій, навіть не попередивши свою індійську принцесу. Я незадоволений собою. Вона, її батько, вся її родина робили мені тільки добро, а я оце так їм віддячив… Я не шукаю собі виправдання. Щиро вважаю, що вчинив негарно, тим-то й незадоволений собою. Я залишив на столі в Індари шістсот доларів, але грішми не можна заплатити за все те, що вона мені подарувала.

Сорок вісім годин ми маємо плисти рівно на північ. Я хочу здійснити свою давню мрію — дістатися до Британського Гондурасу. Для цього нам треба понад дві доби плисти у відкритому морі.

Втікачів у човні п’ятеро: Гітту, Шапар, Барр’єр, Депланк і я, Метелик, що взяв на себе відповідальність за це плавання.

Через годин тридцять нашої подорожі здіймається страшенний шторм, який переходить у справжнє стихійне лихо. Спалахують блискавки, гримить грім, ллє злива, а величезні хвилі й ураганний вітер, що вихором кружляє над океаном, підхоплюють нас і кидають у такі морські безодні, яких я зроду не бачив і навіть не уявляв собі. Уперше на моїх очах вітер так різко змінив напрям; пасату раптом не стало, і буря штовхає наш човен у протилежний бік. Якщо це триватиме з тиждень, то нас прижене назад на каторгу.

До речі, цей тайфун став пам’ятним, про це я згодом дізнався на Трінідаді від французького консула пана Агостіні. Він зламав на його плантації понад шість тисяч кокосових пальм. Тайфун, промчавши вихором, буквально скосив на рівні зросту людини цей пальмовий ліс. Він попідхоплював будинки й, пронісши в повітрі вельми далеко, порозкидав їх по землі й морі… Ми залишилися без харчів, без бочки з водою, без речей. Щогла зламалася, від неї зостався оцупок заввишки метрів два, вітрило порвалося, і, що найгірше, зламалося стерно. Чудом Шапар урятував невелике лопатоподібне весло, і ось я, орудуючи цим веслом, намагаюся вести човна. Крім того, ми поскидали з себе весь одяг — куртки, штани, сорочки — і зшили з нього дротом щось на зразок вітрила. Тепер ми в самих трусах. Під цим вітрилом, прикріпленим до залишку зламаної щогли, ми й пливемо далі.