Читать «Метелик» онлайн - страница 336

Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив’язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я — чи не найперший — міцно засинаю.

Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.

— Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.

Вперше за стільки днів — власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі — один із нас поскаржився на голод.

— Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, — каже Шапар.

Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.

Отже, праворуч від нас — Трінідад, ліворуч — Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч — англійський острів Трінідад, ліворуч — Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених — Гітту й Барр’єр. Нам трьом — Шапару, Депланку й мені — загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?

— Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.

— Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, — каже Депланк.

І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане «моїм прапором», прапором моєї нової батьківщини.

— Хто ви?

— Французи.

— Ви що — з глузду з’їхали?

— Чому?

— Ви прив’язалися до міни!

— Через те ви й не підпливаєте до нас?

— Звичайно. Швидше відв’язуйтесь!

— Гаразд.

Шапар за кілька секунд відв’язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.

— Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…

Моряки гукають нам: «До побачення, хай вам щастить!» — і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п’ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.