Читать «Метелик» онлайн - страница 301

Я згадую, його брат Шан розповідав мені, що Кюїк— а засудили за піратство та вбивство на борту джонки. Коли брати нападали на вітрильник з метою пограбування, вони вбивали всю родину, звісно, з політичних мотивів. Тож ці типи вже натренувалися вбивати цілими партіями. З іншого боку, я тут в’язень. Перебуваю в дивному становищі.

Гаразд, поміркуймо добре. Що буде, коли я ні з сього ні з того вб’ю Кюїк-Кюїка й теж кину його у вуглярню? Та порося не стане коритися мені, він же навіть не звертався по-французькому до цього прирученого поросяти. Тож у мене нема способу вибратися з острівця. Якщо ж я примушу індокитайця послухатися мене, то після того, як він виведе мене на суходіл, я повинен буду його вбити. Коли я кину його в болото, він зникне, але в тому, що він спалює трупи, а не кидає їх у болото, що було б куди легше робити, є якась загадка. Мені начхати на наглядачів, але коли його друзі здогадаються, що я вбив Кюїк-Кюїка, вони стануть людоловами, а оскільки вони добре знають джунглі, то мені буде не з медом.

Кюїк-Кюїк має тільки одностволку, яка заряджається через дуло. Він ніколи не розлучається з нею, навіть тоді, коли варить суп. Він спить з нею і бере з собою й тоді, коли виходить з хижки, щоб справити нужду. Я повинен тримати постійно відкритим ніж, але ж треба й спати. Ну й вибрав я собі спільника для втечі!

Я не їм цілий день. Коли нарешті чую спів, то не наважуюсь показатися. Це повертається Кюїк-Кюїк. Я з-за кущів бачу його. Він несе на голові якийсь клунок, і аж коли індокитаєць підходить до нашого берега, я показуюсь. Кюїк-Кюїк усміхається й подає мені свій клунок, загорнутий у мішок від борошна. Потім вибирається на берег і простує до хижки. Я йду за ним.

— Є добра новина, Метелику. Шоколад повернувся. Він ще не продав свого човна. Запевняє, нібито на нього можна покласти понад п’ятсот кілограмів вантажу і він не потоне. В цьому клунку, що в тебе в руках, мішки від борошна, з них ми зробимо вітрило й клівер. Це перший клунок. Завтра принесемо решту. Ти підеш зі мною й сам подивишся, чи тобі підходить той човен.

Усе це Кюїк-Кюїк розповідає мені, не озираючись. Ми йдемо один за одним. Попереду порося, потім — він, а ззаду — я. Я швидко доходжу висновку, що він не збирається кинути мене у вуглярню, бо має намір завтра повести мене подивитися на човен, і що вже готується до втечі: навіть купив мішки від борошна.

— Одна вуглярня завалилася. Безперечно, через дощ. Воно й не дивно — лило як з відра.

Кюїк-Кюїк і не заходить подивитися на вуглярню, а одразу ж простує до хижки. Я вже й не знаю, що казати й що робити. Вдати, ніби нічого не помітив, для мене не дуже підходить. Буде якось дивно виглядати, що я за цілий день не наблизився до вуглярні, яка стоїть за двадцять п’ять метрів від хижки.

— Ти дав погаснути вогневі?

— Так, я не звернув уваги на нього.

— А чому ти не їв?

— Я не голодний.

— Ти занедужав?

— Ні.

— Тоді чому ти не з’їв суп?

— Кюїк-Кюїк, сядь, я маю поговорити з тобою.

— Дай мені змогу розпалити вогонь.