Читать «Метелик» онлайн - страница 293
Анрі Шарр'єр
. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.
— Як мені вас називати?
— Метеликом.
— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.
— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.
Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.
— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?
— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.
Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.
— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.
— Візьміть, ось коробка «Голуаз».
— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.
— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.
— Ти бачив їх багато? І де?
— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.
— Так, на островах краще.
Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.
— Твоя жінка молода?
— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.
— Ти добре заробляєш?
— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.
Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.
— А ви, Метелику?
— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.
— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.
Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.