Читать «Метелик» онлайн - страница 293

Анрі Шарр'єр

. — Ти, Жане, здаєшся мені доброю і відвертою людиною. Сподіваюсь, я не помиляюся. Що ти мені порадиш, аби я міг спокійно дістатися до Ініні? Запам’ятай, що від моєї безпеки залежатиме, жити тобі чи ні, бо коли мене заскочать наглядачі або людолови, я змушений буду тебе вбити.

— Як мені вас називати?

— Метеликом.

— Гаразд, пане Метелику. Нам треба зайти в ліс і обминути селище Куру. Не сумнівайтеся, я проведу вас до Ініні.

— Я покладаюсь на тебе. Веди мене дорогою, яку вважаєш найбезпечнішою.

Тепер ми пробираємося джунглями повільніше, але, відколи відійшли від стежки, негр почувається вільніше. Він уже не так пітніє, обличчя в нього не таке наморщене. Здається, він заспокоївся.

— Слухай, Жане, ти мене наче вже не так боїшся?

— Еге ж, пане Метелику. Коли вам дуже небезпечно йти понад стежкою, то й мені небезпечно.

Ми наддаємо ходи. Негр не дурний, він не відривається від мене більше ніж на три-чотири кроки.

— Зупинись, я хочу скрутити цигарку.

— Візьміть, ось коробка «Голуаз».

— Дякую, Жане, ти добрий хлопець.

— Це правда, я дуже добрий. Розумієте, я католик, і мені боляче дивитися на те, як білі наглядачі поводяться з каторжанами.

— Ти бачив їх багато? І де?

— У лісовому таборі Куру. Не можна дивитися без співчуття, як вони помирають повільною смертю, підточувані тяжкою роботою на лісорозробках, гарячкою й дизентерією. На островах вам живеться краще. Я вперше бачу засланця при такому чудовому здоров’ї, як у вас.

— Так, на островах краще.

Ми сідаємо на короткий час на товсту гілляку. Я пропоную йому одну з його бляшанбк молока. Він відмовляється взяти її, воліє жувати м’якуш кокосового горіха.

— Твоя жінка молода?

— Так, їй тридцять два роки. А я маю вже аж сорок. У нас п’ятеро дітей — три дівчинки й два хлопчики.

— Ти добре заробляєш?

— Я непогано зводжу кінці з кінцями завдяки трояндовому дереву. Дружина моя пере й прасує білизну для наглядачів. Це теж неабияка підмога. Ми люди дуже бідні, але їмо досхочу, і всі діти ходять до школи. В них є в що взутися.

Бідолашний негр вважає, що коли його діти мають взуття, то в нього все гаразд. Він такого самого зросту, як і я, в його негритянському обличчі нема нічого неприємного. Навпаки, ясні очі свідчать, що він людина, сповнена чеснот, які роблять йому честь, — трудар, добрий батько, добрий чоловік і добрий християнин.

— А ви, Метелику?

— Я, Жане, намагаюсь знову ожити. Похований живцем десять років тому, я весь час прагнув утекти, щоб колись стати вільним, як ти, мати дружину та дітей і навіть по— думки нікому не зробити зла. Ти сам сказав, що каторга робить людину пропащою, отже, кожен, хто поважає себе, мусить вибратися з тієї твані.

— Я чесно допоможу вам у цьому. Ходімо.

Ліан добре орієнтується в джунглях, ні разу не збивається з дороги й нарешті приводить мене до табору індокитайців. Вже пізній вечір. Здалеку долинає стукіт, але світла ми не бачимо. Жан пояснює мені: щоб підійти до самого табору, треба минути одну-дві сторожові будки. Ми вирішуємо заночувати в лісі.