Читать «Метелик» онлайн - страница 288

Сільвен обертається до мене й робить якісь знаки, але я не можу їх зрозуміти. Я теж махаю йому руками, бажаючи сказати: «Ні, не покидай плота, ти не дійдеш до джунглів!» Але він стоїть по той бік мішків, і мені не видно, далеко він від них чи близько. Спершу мені здається, що Сільвен не відійшов далеко від плота і, якщо стане грузнути, зможе прив’язати себе до нього.

Та раптом я зрозумів, що Сільвен відійшов далеко, загруз і тепер не може вибратися з багнюки й повернутись до плота. До мене долинає його крик. Тоді я лягаю на свої мішки долілиць, занурюю руки в намул і відштовхуюсь від нього. Мішки зрушують з місця, і так я просуваюсь уперед метрів на двадцять. Потім, підвівшись і поглянувши праворуч, бачу свого товариша, свого побратима, якого вже не затуляють від мене його мішки: він по пояс загруз у намулі. Від плота його відділяють десять метрів. Страх повертає мені голос, і я кричу: «Сільвене! Сільвене! Не сходь із місця, ляж на намул! Спробуй вивільнити ноги!» Вітер доносить до нього мої слова. Сільвен їх почув. Він киває головою, даючи мені знати, що все зрозумів. Я знову лягаю долілиць на мішки й гребу руками в намулі. Лють додає мені сили, і я досить швидко посуваюся ще метрів на тридцять до Сільвена. На це пішла ціла година, але тепер я вже зовсім близько від нього, за якихось п'ятдесят-шістдесят метрів.

Я сиджу з обмащеними намулом руками та обличчям і намагаюся протерти ліве око, в яке потрапила солона багнюка. Сіль так пече, що я тепер не можу дивитися не тільки лівим, а й правим, бо воно сльозиться. Нарешті я знову бачу Сільвена: він не лежить, а стоїть, тільки тулуб його визирає з намулу.

Прокотилася перша хвиля, ще невеличка. Вона просто перестрибнула через мене, не зрушивши з місця плота, й помчала далі, вкривши тванюку піною. Досягла вона й Сільвена, який і далі стоїть по пояс у багнюці. Раптом мені спадає на думку: «Що більше пропливатимуть потоки, то дужче розмокатиме намул. Треба негайно дістатися до Сільвена!»

Я сповнююсь енергії тварини, що навісніє, коли в неї відбирають її маля, і, як та мати, що хоче врятувати свою дитину від страшної небезпеки, гребу й гребу в цій багнюці, силкуючись підпливти до нього. Він дивиться на мене, не промовляючи ні слова, ні разу не махнувши рукою, його вибалушені очі втупилися в мої, якими я буквально поїдаю його. Я вп’явся очима в нього задля того, щоб прикувати його увагу, й мене анітрохи не цікавить, у що занурюються мої руки. Я проповзаю ще трохи, але через мене покотилися ще два потоки, й багнюка розкисла, тому стало куди важче просуватися по ній, ніж годину тому. А ось на мене накотився ще один могутній потік, мало не втопивши мене й на мить відірвавши пліт від мамулу. Я сідаю, щоб краще бачити. Сільвен погруз у твань по самі пахви. Я за якихось сорок метрів від нього. Бачу, Сільвен здогадується, що він загине, загрузши в намул, наче послідущий невдаха, за три сотні метрів від обітованої землі.