Читать «Метелик» онлайн - страница 286

Я тримаю це вітрило з півгодини. Потім у мене починають боліти зуби, та й руки швидко втомлюються опиратись вітрові. Опустивши куртку, одразу ж помічаю, що й справді плив з нею набагато швидше.

Ура! Я щойно побачив товариша. До нього від мене не буде й ста метрів. Але що з ним? Здається, його зовсім не Цікавить де я. Коли ще одна хвиля підносить мене вгору, я бачу його вдруге, потім утретє. І аж тепер помічаю, що Сільвен, затулившись долонею від сонця, роздивляється море. Озирнися назад, йолопе! Певне, він і озирався, але не побачив мене.

Я підводжуся на ноги й свищу. А коли знову злітаю на гребінь хвилі, бачу перед собою Сільвена. Він підіймає над головою куртку. Ми вітаємо один одного разів з двадцять, перше ніж знову сідаємо. І з кожною хвилею махаємо руками. На щастя, його підносять угору водночас зі мною. Останні два рази він показував на джунглі, які тепер видно цілком виразно. До них кілометрів десять. Я втрачаю рівновагу й падаю на пліт. Побачивши товариша й джунглі, я сповнююся великою радістю і так розчулююсь, що починаю плакати, мов дитина. Крізь сльози, що наповнюють мені очі, я бачу тисячі різнобарвних кришталиків і безглуздо думаю: це мовби церковні шибки. Сьогодні Господь з тобою, Метелику. Саме посеред цієї дивовижної природи, під вітром, на величезних морських просторах із здибленими хвилями, під зеленим дахом джунглів, де людина почувається такою крихітною порівняно з тим, що її оточує, вона, мабуть і не прагнучи того, зустрічає Бога й доторкається до нього рукою. Так само, як я доторкався до пітьми впродовж тисяч годин, проведених у темних камерах, куди мене були поховали живцем, сьогодні я доторкаюся до сонця, яке сходить, аби пожерти все, що неспроможне чинити опір, я справді доторкаюсь до Бога, відчуваю його довкола себе й у собі. Він навіть шепоче мені: «Ти страждаєш і страждатимеш іще дужче, але цього разу я буду з тобою. Обіцяю тобі, ти переможеш і станеш вільним».

Я анітрохи не обізнаний з релігією, не знаю жодних її азів, одне слово, я справжній невіглас у цьому, навіть не знаю, хто отець Ісуса й чи Пречиста Діва Марія справді була його матір’ю, чи його отець був теслярем а чи погоничем верблюдів. Але це невігластво не заважає пізнати Бога, коли по-справжньому прагнеш до нього, і починаєш уособлювати його у вітрі, в морі, в сонці, в джунглях, у зорях і навіть у рибинах, яких він так щедро зростив, аби людина могла ними прохарчуватися.

Сонце піднялося швидко. Вже, мабуть, десята година. Від пояса до голови я просох. Тому намочую рушника й обв’язую ним голову. Потім надягаю куртку, бо плечі й руки страшенно пече. Навіть ноги, на які часто хлюпає вода, почервоніли, мов у рака.

Що ближче ми підпливаємо до землі, то відчутнішою стає сила тяжіння, і хвилі котяться майже просто до берега. Я вже чіткіше бачу джунглі. Після своєї першої втечі я навчився визначати відстань. Коли починаєш розрізняти на березі окремі деталі, до нього залишилося кілометрів п’ять, а я виразно бачу стовбури й навіть, коли опиняюсь на гребені хвилі, помічаю звалене на землю величезне дерево, листя якого купається у воді.