Читать «Метелик» онлайн - страница 264

— А чому б тобі не зостатися на кілька днів у притулку? Тут тебе не знайде той гад, що посилає тобі в живіт електричні розряди.

— Це ідея, друже! Гадаєш, мені дозволять зостатися тут, хоч я й не хворий на голову?

— І Я домовлюся про тебе, — сказав наглядач, радий, що я «впіймався» в Шаталеву пастку.

Одне слово, я опинився в притулку із сотнею божевільних. Не дуже воно й солодко жити з отими бевзями! Поки санітари прибирають у камерах, вони гуртами, по тридцять— сорок чоловік, дихають на подвір’ї свіжим повітрям. День і ніч усі зовсім голі. На щастя, тут тепло. Мені теж залишили тільки капці.

Щойно санітар дав мені припалену сигарету. Сиджу на осонні й думаю. про те, що я тут уже п’ятий день, а й досі ще не зустрівся Сальвідією.

До мене підходить один божевільний. Я знаю його, його прізвище Фуше. Мати його продала хату й передала йому через одного наглядача п’ятнадцять тисяч франків, щоб син міг утекти. Наглядач мав узяти собі п’ять тисяч франків, а йому передати — десять. Та наглядач поцупив усі його гроші, подавшись до Кайєнни. Коли Фуше дізнався, що мати передала йому гроші й що вона марно розорилася, він схибнувся й того самого дня накинувся на наглядачів. Але його швидко приборкали, він не встиг накоїти лиха. Тож він уже чотири роки несповна розуму.

— Хто ти?

Я дивлюсь на цього сердегу, ще молодого, років тридцяти, що став переді мною і розпитує мене.

— Хто я? Такий самий чоловік, як і ти, не більше, не менше.

— Ти казна-що кажеш. Я сам бачу, що ти чоловік, бо в тебе є живчик і тестикули, а якби ти був жінкою, то в тебе була б дірка. Я питаю, хто ти? Тобто як тебе звати?

— Метелик.

— Метелик? Ти метелик? Бідолаха. Метелик має крила, він літає, а де твої крила?

— Я загубив їх.

—. Розшукай їх, ти з допомогою них зможеш утекти. Наглядачі не мають крил. Ти обведеш їх круг пальця. Дай мені свою сигарету.

Я не встигаю простягти її йому, він сам вириває її в мене. Потім сідає навпроти і з насолодою затягується.

— А хто ти? — запитую я його.

— Я ошуканець. Щоразу, коли мають дати мені якусь річ, котра мені належить, мене одурюють.

— Чому?

— А просто так. Крім того, я вбиваю якомога більше глядачів. Минулої ночі я повісив аж двох. Нікому про це не розповідай.

— Чому ти їх повісив?

— Вони вкрали в мене хату моєї матері. Уявляєш собі, моя мати надіслала мені свою хату, а що ця хата їм сподобалася, то вони забрали її собі й тепер у ній живуть. Хіба я недобре вчинив, повісивши їх?

— Маєш рацію. Тепер вони вже не скористаються з хати твоєї матері.

— Отой здоровань наглядач за гратами — ти його бачиш? — теж живе в цій хаті. Я і його вколошкаю, повір мені, — і він, підвівшись, іде від мене.

Ох, не дуже весело жити серед божевільних! Навіть небезпечно. Вночі з усіх боків долинають крики, а коли настає повний місяць, усі тут робляться як ніколи збуджені. Чому місяць викликає у божевільних таке збудження? Це залишається для мене загадкою.

Наглядачі тут час від часу складають про божевільних донесення. Щодо мене, то свої спостереження вони перевіряють, порівнюючи донесення. Наприклад, іноді вони навмисне забувають вивести мене на подвір’я. Чекають, чи я домагатимуся цього сам. Або не дають мені їсти. В мене є палиця з мотузочком, і я вдаю, ніби ловлю на вудку рибу. Старший наглядач питає мене: «Клює, Метелику?» — «Не клює. Уявляєш, коли я закидаю вудку, маленька рибка; що плаває скрізь за мною, попереджує велику, яка збирається клюнути: «Стережися, то Метелик рибалить!» Ось чому мені ніколи не вдається нічого зловити. Та я закидаю і закидаю. Може, колись велика рибина все ж таки не повірить отій маленькій». Потім я почув, як старший наглядач сказав про мене санітарові: «Цей уже геть схибнувся з розуму!»