Читать «Метелик» онлайн - страница 263

— То як, Метелику, прочитав мій журнал?

— Ні, я його не читав. Цілий день і добру половину ночі я намагався задушити комара чи мошку, що звила гніздо в моєму вусі. Вже й затикав вухо ватою — все марно. І досі дзижчить: ж-ж-ж! Це безперервне дзижчання висотує в мене всі нерви, лікарю! Що ти думаєш про це? Коли мені не вдалося їх задушити, то, може, пощастить утопити? Як ти гадаєш?

Моє посмикування губів не припиняється, і я бачу, що лікар це занотовує. Він бере мене за руку і дивиться просто у вічі. Я відчуваю, що він схвильований і заклопотаний.

— Звичайно, друже Метелику, ми їх утопимо. Шаталь, промий йому вуха.

Такі сцени повторюються щоранку, але лікар і знаку не подає, що збирається відіслати мене до притулку.

Шаталь, роблячи мені заспокійливий укол, попереджує:

— Поки що все йде добре. Здається, лікар починає тобі вірити. Але мине ще чимало часу, поки він відішле тебе до притулку. Покажи йому, що ти можеш бути небезпечним, хай швидше зважується!

— Як ти тут, Метелику? — питає лікар, входячи до каг мери. З ним двоє санітарів-каторжан і Шаталь.

— Годі, лікарю, годі! — агресивно кажу я. — Ти добре знаєш, що мені кепсько. Цікаво, хто з вас спільник отого гада, що тут катує мене?

— А хто тебе катує? Коли? І як?

Спершу скажи, лікарю: ти знайомий, із працями фізика д’Арсонваля?

— Так, здається…

— Ти знаєш, що він винайшов багатохвилевий вібратор, який іонізує повітря довкола хворого на виразку дванадцятипалої кишки? Цей вібратор поширює електричні розряди. Тож уяви собі, хтось із моїх ворогів поцупив у кайєннській лікарні такий апарат. І тепер щоразу, коли я засинаю, той гад натискує на кнопку, і розряд б’є мене в самісінький живіт! Я вмить підскакую сантиметрів на десять над ліжком. Як можна таке терпіти?! Сьогодні це тривало цілу ніч. Тільки-но заплющу очі, а тут мене електрикою — гах! Усе тіло так і підскочить, як на пружині. Лікарю, я більше не можу! Попередь усіх: я порішу кожного, як дізнаюся, що він причетний до цього. Зброї в мене нема, це правда, але сили вистачить, щоб поквитатися з усіма тими негідниками. Хай начуваються! А дай мені спокій зі своїми лицемірними вітаннями й отим «Як ти тут, Метелику?» Кажу тобі ще раз: годі, лікарю, годі!

Цей мій коник не залишився без наслідків. Шаталь сказав, нібито лікар попередив наглядачів, щоб вони були зі мною обережні. Щоб ніхто сам не відчиняв дверей моєї камери й щоб усі розмовляли зі мною чемно. Стає дедалі очевидніше, визнав лікар, що мене треба якнайшвидше відіслати до притулку.

— Гадаю, що з одним наглядачем я зможу відвести його туди, — запропонував Шаталь, бажаючи врятувати мене від гамівної сорочки…

— Метелику, ти добре попоїв?

— Добре, Шаталь.

— Хочеш піти зі мною й паном Жаннюсом?

— Куди?

— Ми понесемо до притулку ліки, а ти прогуляєшся з нами.

— Ходімо.

Ми вийшли з лікарні й попростували до притулку. Коли вже підходили до нього, Шаталь, який усю дорогу не змовкав, нараз спитав.

— Метелику, а ти не стомився від того, що сам живеш у таборі?

— Авжеж, табір мені остогид, особливо після того, як не стало мого друга Карбоньєрі.