Читать «Метелик» онлайн - страница 242
Анрі Шарр'єр
У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: «Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов’язок!» Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму.
Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я.
Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.
Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:
— Це бунт!
— Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.
До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.
— Це бунт, Метелику! — шепоче Жан.
— Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю.
Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур.
— Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!
— Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі.
Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.
— Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас?
— Дев’ятеро.
— Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?
— Ні.
— А ти?
— Ні.
— Теж ні.
— А ти?
— Я нічого про нього не знав.
— Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?
— Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.
— А якщо перемогли каторжани?
— Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?