Читать «Метелик» онлайн - страница 241

— Дякую, пане коменданте. І вам, пані, дякую. Ви не скажете, чому мене перевели на Сен-Жозеф? Це ж майже покарання.

— Гадаю, серйозної причини немає. Просто новий комендант боїться, щоб ти не втік.

— Він має рацію.

— Останнім часом посилили санкції проти тих, у кого втікають каторжани. До війни теж можна було втратити через це одну нашивку, але тепер її забирають у таких випадках без розмов. Уже не кажу про інші покарання. Саме тому комендант і перевів тебе сюди — він воліє, щоб ти втік із Сен-Жозефа, за який він не відповідає, адже сам сидить на Руайялі.

— Пане коменданте, скільки ви тут пробудете?

— Півтора року.

— Я не можу чекати так довго, але спробую повернутися на Руайяль, щоб не завдати вам прикрощів.

— Дякую вам, — озивається жінка. — Я рада, що ви такий благородний. Коли вам чогось буде треба, звертайтесь до нас. А ти, тату, накажеш вартовим у таборі відпускати Метелика до нас, якщо він попросить.

— Гаразд, люба. Мохамеде, відведи Метелика до табору. А ти, Метелику, сам вибери собі корпус, у якому схочеш поселитися.

— О, це діло не важке: корпус для небезпечних!

— Так, що правда, то правда, — сміється комендант і пише записку, яку віддає Мохамедові.

Я виходжу з будинку на пристані, колишнього Лізеттиного дому, що тепер прадить новому комендантові за оселю й кабінет, і в супроводі молодого араба йду до табору.

Біля табірних воріт мене зустрічає начальник сторожового поста — старий корсиканець, страшенно лютий чоловік, усім відомий катюга. Звати його Філіссарі.

— Це ти, Метелику? Гадаю, ти не забув, що я дуже добрий, але й дуже злий. Не намагайся втерта від мене, бо коли впіймаю, то заб’ю, як собаку. Мені до пенсії лишилося тільки два роки, тож я не хочу мати неприємностей.

— Ви ж знаєте, я дружу з усіма корсіканцями. Не Ножу пообіцяти вам, що не втікатиму, але якщо й утечу, то не тоді, коли ви чергуватимете.

— Гаразд, Метелику. Виходить, ми не будемо ворогами. Розумієш, молоді легше переносять неприємності, які ми маємо, коли хтось із каторжан утече, а я… В моєму віці та ще незадовго до виходу на пенсію… Все зрозумів? Іди до корпусу, в який тебе призначили.

І ось я в таборі, у такому самому, що й на острові Руайяль, у корпусі, в якому живе сто чи сто двадцять каторжан. Тут я зустрічаю П’єро Бовдура, Отена, Арно й Жана Карбоньєрі. Здавалося б, я мав приєднатися до Жанрвфго «казана», бо Жан брат Матьє. Але він зовсім не такий, як його брат, до того ж приятелює з Отеном та Арно, а мені це не підходить. Тож я відмовляюся від його запрошення і влаштовуюсь біля Карр’є, родом з Бордо, прозваного П’єро Бовдуром.

Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, — він просто довший. Його утворюють два плоскогір’я — нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому — сумнозвісна дисциплінарна в’язниця. Між іншим, її в’язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі.

Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.