Читать «Метелик» онлайн - страница 240

Анрі Шарр'єр

Все вийшло добре. Гарвель урятував негра, якого випустили з камери смертників. Лжесвідок, який звинуватив негра, схопив рік дисциплінарної в’язниці. А Робер Гарвель — довічну каторгу.

Минуло два місяці. Аж тепер, коли справу закрили, Гарвель усе мені розповів. Арно, Отена й Жана Карбоньєрі виказав Жіразоло, який спершу згодився був узяти участь у бунті. На щастя, він не знав решти імен.

Наглядачі не дуже повірили його словам. Однак про всяк випадок перевели тих трьох схиблених на Сен-Жозеф, ні про що в них не розпитуючи й нічого їм не сказавши.

— Яким мотивом керувався ти, Гарвелю, щоб убити його?

— Тим, що він украв у мене капсулу. Я спав навпроти нього і вночі виймав свою капсулу, ховаючи її під коц, що правив мені за подушку. Однієї ночі я пішов до клозета. а коли повернувся назад, моя капсула зникла. Довкола мене не спав тільки Жіразоло. Наглядачі повірили моїм поясненням, вони навіть не говорили зі мною про те, що він виказав можливий бунт.

— Метелику, Метелику! — закричали на подвір’ї. — На перекличку!

— Є!

— Збирайте свої речі. І вирушайте на Сен-Жозеф!

— Ох, чорт забирай!

У Франції почалася війна. Вона принесла нам нові порядки: тепер начальникам охорони, коли втече якийсь каторжанин, загрожуватиме звільнення з посади. Що ж до самих каторжан, то на них, якщо їх упіймають, чекатиме смертний вирок. Суд мотивуватиме втечу бажанням в’язня приєднатися до французьких партизанів, які «зрадили батьківщину».

Комендант Пруйє виїхав з островів ще два місяці тому. Нового коменданта я не знаю. Нікого не вдієш, доведеться повертатися на Сен-Жозеф. Прощаюся з друзями. О восьмій ранку мене садовлять у човен.

Лізеттиного батька в сен-жозефському таборі теж уже нема. Минулого тижня він переїхав з родиною до Кайєйни. Прізвище нового сен-жозефського коменданта — Дютен, родом він із Гавра. Комендант приймає мене особисто. Коли човен причалив до Сен-Жозефа, старший наглядач із Руайялю передав мене разом з якимись паперами тутешньому наглядачеві.

— Це ти Метелик?

— Так, пане коменданте.

— А ти хлопець цікавий, — каже він, гортаючи мої папери.

— Чим це я цікавий?

— Тут написано, що ти небезпечний з усіх поглядів. Особливо привертає увагу запис червоним чорнилом: «Постійно готується до втечі». А далі йдуть слова: «Намагався врятувати від акул дитину коменданта острова Сен-Жозеф». Я теж маю двох дочок, Метелику, чи не бажаєш побачити їх?

Він кличе дітей, і до кабінету в супроводі одягненого в біле араба та дуже гарної чорнявої жінки заходять дві біляві дівчинки — одна трьох, друга п’яти років.

— Люба, поглянь на цього чоловіка, він намагався врятувати твою хрещеницю Лізетту.

— О, дозвольте потиснути вам руку! — каже молода жінка.

Цей потиск руки — найбільша честь, яку можуть виявити каторжанинові. Тут нам руки не подають. Мене зворушує її щирість.

— Так, я Лізеттина хрещена мати. Ми дружимо з родиною Грандуа. Любий, що ти збираєшся з ним робити?

— Спершу він піде до табору, а потім сам скаже мені, де хотів би працювати.